Сиджу, нуджуся в хаті... Страждаю різною фігнею, в основному читанням, у тому числі всякого непотребства... І не буду з цього місця дельніше. )
Правда за всім цим слухаю "правильну" ;) музику, пригадую минулі часи і як я докотилася до такого... життя.
Взагалі слід сказати, що років до 20-ти моє життя нагадувало теперішнє – таке ж нудне. Може справа у тому, що у мене зараз разом із Рутою знову час дитинства, тільки вже не мого.
Цьогорічна (зазвичай, кожного лютого) хандра пов'язана із катастрофічним сидінням вдома, навіть без роботи. Я хоч і не фанатію на роботі, але все ж... щось відбувається, ну і гроші.
А гроші мені треба, в основному, щоб податися кудись. Краще за все дуже далеко і надовго, ні, не туди, куди ви може подумали, а наприклад: "Відпустіть мене у Гімалаї", чи на Алтай, хоча зараз на Алтай не комільфо – Расєя, мл....
Та хоч би на Тростян, холєра! Хоч на день! убитись, навіть не їсти ггг, а тіко насилувати свої ноги, ну і весь гм організм (хто не в курсі, Тростян - то наш мєстний рагульський гірськолижний е-е... курортом язик не повертається то назвати, ну але щось таке, потипу "гора-убійца" для чайників і страшилка для "розбалуваних Європою" ). Або в гори, у похід. А краще – і те, і друге, в ідеалі можна було б сумістити.
Колись (давно) похід у гори мені видавався дикою і незрозумілою розвагою, а похід узимку – про це я навіть не могла подумати, ма-зо-хізм! Мені подобалось смажитись на пляжі, робити кілометрові запливи куди-небудь, знову смажитись, увечері пити вино, і так два тижні. Я би зараз сказилась через три дні такого життя, напевно.
Так про що я? Ото пригадується, як усе почалося. Усе – це перехід від розніженого й нудного життя домашньої дівчинки "а-ля водорость" до менш нудного, а місцями і зовсім навіть не нудного та активного.
Років так до 25-ти (та в принципі, і зараз) мені, щоб покинути свій sweet home, треба дуже поважна причина. Тоді просто таких причин майже не траплялося, а зараз – ну ви вже в курсі, що мене може підірвати з місця з півоберта.
А почалося все мабуть з першої поїздки на лижі, на той самий Тростян. В горах я бувала і раніше, з батьками, з однокурсниками, але то все було не те. У першому випадку - шашлики, прогулянки, у другому - студентський бєспрєдєл. Довелося якось навіть Новий рік (1994-й) там зустріти з компашкою, на базі, прямо у Славському, ніяких лиж, чисто бухалово. Але 1 січня десь половина банди, ті, хто "вижив", подалися на Тростян, причому, наскільки можу пригадати, пішки! То взагалі подвиг, дорога доволі далека як на дітей асфальту, та ще й з новорічного перепою і недосипу!.. Не знаю, яким чином я опинилася у тому числі пішоходів, може таки десь воно сиділо... Тож дійшли ми до "кріселки" (витяг на гору) і морозились десь біля півгодини, поки нас витягло наверх, у таких собі кріселках (хто бачив зимову серію "Ну погоди!" – дуже подібні). А на горі краса – нема слів!... Мабуть, тоді перший раз щось тьохнуло всередині, так ще майже непомітно.
Ото стою я втикаю, тобто милуюсь, а вниз аж страшно дивитись, і тут бац, якийсь человєк гульк униз на лижах, я аж перегнулась вслід – не могла повірити, що тут можна отак!.. Я дивилась на цих людей квадратними очима з розумінням на рівні "нуль" – ЗАЧЕМ? Але тут всередині тьохнуло вдруге, хоч враження і було неоднозначне, та схоже, я таки трохи позаздрила, але дуже трохи. )
І от нарешті наближаюся до того самого поворотного моменту. Через 4 роки після того НР у мене з'явилися нові друзі, які мало не насильно витягли мене на лижі: приїхали, посадили у авто, дали якийсь старий комбез, лижі товариша, ніколи їх не забуду – такі ядучо-рожеві "Атоміки" – і його черевики, на пару розмірів більші, і... повезли на Тростян. Чим вони думали, а головне, нащо то було їм треба, я досі не знаю...
Бугель (витяг на гору, коли їдеш не у кріслі, а спираючись заднім місцем на поперечну палку) як не дивно мені дався з першого разу, і це всіх трохи обнадіяло, а дарма, на цьому мої успіхи різко скінчилися. От стою я на горі, як на ешафоті, і мордуюся вічними питаннями... Мені щось трішки намагалися пояснити-показати, а потім – адью, їдь давай.
Тут слід нагадати, що я була дівчинка-водорость, хворіла з дитинства, іноді місяцями, тож мала стабільне звільнення з фізкультури, спорт не виносила на дух, окрім плавання (ніколи не займалась, просто собі плавала як могла, коли бувала на морях), шахів і преферансу – чи преф не спорт? ) Тож фізпідготовка була на рівні плінтусу, навіть нижче, бо позаду вже були студентські часи зі стабільними алкогольними ескападами. І от...
Я трохи їду поперек гори і розумію, що я просто листочок, який зараз понесе куди завгодно... Весь день був як у ві сні, я пам'ятаю його слайдами: от хтось під'їхав до мене, щось намагається порадити у термінах, які я чую вперше; от я валяють у різноманітних неймовірних позах у різноманітних місцях гори і не можу виплутатися з місива рук-ніг-палок-лиж; от я врізалась у сосну спиною, охопивши її позаду лижами і розкинувши руки у сторони, ну чисто "корабельна діва", а навколо огризки нижніх гілок, гострі – могла бути нашпиленим метеликом; от бліде обличчя Едіка, котрий возився зі мною наскільки міг, і його сумний з відтінком роздратування погляд; відносно легкий спуск на "Нижній Захід" – найпологішою тростянською трасою, а тоді знову вгору і вниз по "Центру", трасі явно не для чайноти; сиджу плачу від безсилля, рухатись вже просто не можу, впала напевно разів сто; темна ніч, точніше вечір, але вже зовсім темно, я останні пару сот метрів спускаюсь пішки у гірськолижних черевиках (непередаваємо нормальними словами!), Едік вже давно звіз мої лижі униз; останнім "уазіком" їду з гори...
Цілий день я не їла, не пила, не ходила в туалет – організм завмер у сильному шоці! Я навіть не все пам'ятаю, мені потім розповідали якісь історії про мене, які не можу пригадати, наприклад, як я перекувиркнулась у повітрі і приземлилась на колоду сидячи, ніби так мало бути – no comment...
Пару слів про гору-убійцу. Чому убійца. Схили не ратрачені (ратрак – спец. машина типу трактор для вирівнювання схилу та ущільнення снігу); горби нарізають місцями по пояс (потипу такий звєрский "могул" гг); на схилі трапляються "зчесані" місця, тобто з-під снігу може виглядати грунт, напр. минулорічна трава або лід; несподівано можна напоротися на що завгодно – каміння, корені дерев, якесь сміття... Ну і самі схили доволі круті, для чайника особливо.
Увечері я трохи відійшла за дружньою попойкою і подалася з усіма у клюб, де танцювала ще півночі. Компанія була дещо здивована, мені заявили, що завтра не повірять моїм заявкам на горі "більше не можу". Я відмазалась тим, що просто задіяні різні групи м'язів і т.п.
А завтра було дуже зле, я заледве осилила півспуску, правда найдовшого, і підсіла на крісло, щоб спуститися. Мене трохи трясло, але то були ще цвіточки...
Додому, правда, я приїхала як герой, дуже горда собою ввалилася у двері і не могла натішитися, розповідаючи про свою пригоду. А от наступного ранку... встати з ліжка я не змогла, довелося сповзати і йти на чотирьох, чайна ложечка так теліпалась у руці, ніби я закінчений алконавт на останній стадії, температура піднялась до 38,5, навіть розмовляти було важко, повертати голову, все! все було важко, коротко кажучи – я була руїна.
Таким був мій початок. Не знаю, чи у когось він був гіршим, ну якщо не брати до уваги тих, хто щось собі зламав і т.п. Не пам'ятаю, точно, коли я поїхала на лижі наступного разу, наступні кілька років то траплялось раз-два на рік, і кожного разу, стоячи на горі перед першим спуском, я приречено подумки питала себе: "Що, ЩО я тут роблю, НАВІЩО так себе мучити?" Але їхала знову... Та непомітно настав момент, коли це питання зникло, і тепер на вершині будь-якої гори, з лижами чи без – лише радість, таке наївне дитяче захоплення.
Походи у гори почалися невдовзі, десь за півроку після лиж, захопили одразу, не одразу повністю, але... Про це я вже писала у своїй "Історії походів".
Коли після того я знову потрапила на море, того ж року, прийшло розуміння, як я сильно змінилася. Тепер пляж – то лише частина відпочинку на морі, більше часу я мушу десь лазити, бажано повище ), у разі відсутності гір – знайти їх, якщо ця місія нездійснена, то все одно кудись податися.
Особливо показовим у цьому сенсі був відпочинок влітку 2002-го у Криму. Друзі поїхали класично на 2 тижні, я ж мала лише один вільний від роботи тиждень, тож мала на відпочинок 5 днів + дорога. На морі я одразу прихворіла, але це не завадило мені тягати всю компанію по невиносній, якійсь аномальній того року, спеці (вдень було до 40, вночі до 35!) всюди, де могла дотягнутися, не погоджувалися вони лише ночувати на пляжі, тож довелося самій. Я навіть здала свій залізничний квиток і взяла на літак, щоб видовжити екзекуцію на два дні. Я майже не спала, до пізнього вечора втикала на пляжі у море-небо, час від часу залазячи у воду і мокрою лягаючи на спальник - так було душно, а вранці вставала із сонцем... Коли друзі садили мене на тролейбус до Сімферополя, прозвучала фраза: "Ну, тепер ми нарешті відпочинемо!" ))
Пригадую також, як у Єгипті куратор від фірми, оцінюючи нашу з подругою програму на тиждень заявив, що навіть якби ЙОМУ платили за це гроші, а не він, то він би не погодився на ТАКЕ. ) Із тижня відпочинку на пляжі ми були двічі по пару годин...
Далі буде. Може.
|
