Перший раз уже описаний нижче - то була поїздка Горганським бусом у Мислівку.

Другий раз довелося йти через день. І хоч ноги були стоптані і в мозолях, відмовитися не було можливості. По-перше, через коліжанку Іру, котра приїхала з Харкова до нас прямо на свої уродини, і хотіла піти в гори хоч на день, бо буває там рідко. А по-друге, я давно вивела таку аксіому - треба йти при першій можливості, бо друга невідомо коли з'явиться.

Параска

Отже, не довго думаючи, я повела Іру на Параску. Бо Лопата - то було занадто! занадто легко й просто, Параска все ж трохи важче, 10 км лише в одну сторону. Але щоб не було скучно йти тою ж дорогою туди й назад, я вирішила стартувати не зі Сколе, а з Корчина, а спуститись вже у Сколе. Одного разу так робила, але тоді мене вели.

"Мукачівський" експрес трохи припізнився, і ми ледве встигли на автобус до Корчина, але встигли. Вийшли теж де треба, не проїхали, все складалося гарно. Від моста бадьоро почимчикували дорогою, звісно, розмовляли, і я відволіклася від своїх обов'язків провідника. Десь за годину я запідозрила, що пішла не тою дорогою, коли то сталося - можу лише гадати, бо помилися там важко, але не мені. )

Чим далі ми йшли, тим більше я переконувалась, що не туди. Ну тобто не зовсім не туди - загальний напрямок на хребет Параски був, але дорога не та. І тут мені стало цікаво, а що ж то за дорога. Правду кажуть, що я трохи авантюристка - ну як тут не вияснити, що за дорога така і куди веде? Ірі я, звісно, сказала, що помилилася, але вона погодилася йти вже так, як ідемо.

Невдовзі ми вибралися на вирубку, зустріли лісорубів, вони були трохи у шоці - спитали, чи не страшно нам тако удвох шастати лісами. ) На питання, як нам краще вибратися на хребет Параски - почухали потилиці і показали пальцем о-он у ті буки. Коротше, ми пофоткалися з їх конями і пішли.

За буками було кілька старих зарослих доріг у різні боки, і хоч чуйка тягнула мене вправо, я послухалася поради вуйка завернути вліво (мабуть, він скерував нас у Сколе, щоб вибралися бідолашки пошвидше звідси, але то він нас не знав!)). Невдовзі ми забурилися у майже хащі, трохи попетляли у пошуках якоїсь стежини, знайшли, як завше у таких ситуаціях, купу звіриних. І коли стало зовсім невесело (мені - в основному через те, що було совісно перед Іриною) я вирішила послухатися чуйки - визначила на око потрібний напрямок і сказала Ірі, що доведеться зціпити зуби і просто тупо дертися вгору, поки не виберемось звідси.

Іра завжди проявляла у горах чудеса терпіння, за що їй велика подяка. Тож ми полізли вгору, і невдовзі таки вибралися на стежину, що пролягала хребтом безіменного горбочка. Звідти проглядалося внизу Сколе, але якось не з того боку і надто близько (тут я згадала вуйка незлим-тихим словом - просили ж на хребет Параски скерувати, а не в село)... При бажанні могли спуститися, але Іра підтримала мене в тому, що спуститися ми завжди встигнемо, маючи стежку під ногами.

І ми пішли вперед, залишивши село за спиною. Через надцять хвилин стежка стела забиратися вправо, теоретично до хребта Параски, це мене надихнуло і я запропонувала пошукати перемичку, може якраз?... Іра очікувано погодилася, і ми пішли далі, а далі стежка якось швидко знівелювалась, лінія хребта стала нечіткою, і з'явилася можливість заблукати. Натомість між дерев прямо перед нами замаячив хребет, його було ледь видно, але логічно було припустити, що то і є хребет Параски, бо що ж іще?

Іра знову погодилася пройти іще трохи, бо дуже вже хотілося знати, чи можемо ми так вийти на хребет. І коли я вже подумувала, чи варто йти далі, бо ситуація була вкрай неясною і нечіткою, стежки не було, і я з усіх сил намагалася втримати у голові напрямок дороги назад, ми вийшли на полянку, осяяну сонцем, таку привітну, що ми одразу пригадали, що ще навіть не снідали. Одноголосно вирішили тут пообідати, бо який сніданок опівдні?)

Але перш ніж присісти, чуйка повела мене у якісь хащі. От кожен раз дивуюся такому, хоч це і відбувалося зі мною не раз, дивуюся блуду на рівному місці і навпаки - прозрінню у складних ситуаціях, ніби дійсно тебе щось/хтось водить. Тож я пішла і несподівано надибала якусь стежульку, потім іще полянку, іще стежульку, і бац - хайвей! який не міг бути нічим іншим, як стежкою на хребет Параски. Я на 100% не була впевнена - життя навчило - але на 90 вірила, що знайшла те, що шукала. Дуже втішилась, і пішла обідати у піднесеному настрої.

Відпочивали ми годину, з одного боку втратили купу часу, але з іншого відновили сили. Звісно, що ми пішли тою дорогою, що я знайшла, з метою вийти хоча би на хребет, бо на Параску вже ясно, що не встигали. Виявилося, що до хребта ще було добряче далеко, мені спочатку видалося, що ближче (знову пригадала вуйка, що відправив нас у Сколе). Але от нарешті ми вилізли і возрадувались - програма-міні виконана. 

Після відпочинку вирішили пройтися хребтом, поки вистачить часу і натхнення. З кожним горбочком, що ми минали, часу ставало менше, а натхнення більше - така магія вершин. Так, за спільною згодою, ми дійшли до нашої королеви Львівщини - Параски, тобто до місця на траверсі, звідки відкривався чудовий вигляд на неї, на саму гору не пішли, вирішили не ризикувати з часом. І так уже отримали набагато більше, ніж сподівалися вранці у лісових нетрях.

Хоча як виявилося згодом - могли і сходити, бо спустилися у Сколе доволі швидко, але тоді вже зовсім убилися б, бо підйом на Параску досить крутий, і так гарно пройшлися - поза 20 км, оскільки з Корчина майже дійшли до Сколе, а тоді вже почали підйом на хребет, після петляння лісом.

У Сколе ще сходили до ріки, трохи там релаксували і доїли запаси - не люблю додому везти.

Ключ

Наступної суботи того ж тижня запланували з Володею вилазку на Ключ. Володя після операції на нозі, тож треба було трішки ненапряжно пройтися. З погодою нам круто не повело, майже постійно лив дощ. Але на Ключ ми таки піднялися, з Дубини, від турбази верхами.

Спочатку була ідея піти далі, на скелі Довбуша, але через несприятливі обставини ми передумали. З Ключа спустилися новою широкою дорогою, потім долиною ріки через водоспад Кам'янка, там трохи зависли - медовуха, шашличок. Навіть не пригадую, чи хоч раз так зупинялась там ), але цього разу під дощем це було доречно.

Наступна вилазка була супер-суперською і потребує окремого матеріалу.