День 1, середа

Ліон на фоні Говерли (похід у магазин за кульками)                                                                                         Віка на фоні Петроса

Отже, у середу біля 17 год ми (я, Ліон та Віка) стартували у селі Чорна Тиса. Йшли повільно, бо жарило сонце, і Ліон – чоловік поважний, до того ж лише нещодавно оклигав від перелому ноги.

Хребет Апшинець (Свидовець) з підйому на Чорну Кливу                 Внизу – село Чорна Тиса

Стежка з Чорної Тиси, на горизонті – Говерла й Петрос (справа)         На горизонті – гори Синяк та Хом'як

Помалу дійшли до полонини Погарської. Маркування на Чорну Кливу не було, але зблукати там майже неможливо – головне йти вгору ), Чорна Клива там домінуюча висота, тож не промахнешся, особливо з картою ).

Сонце сідало, Ліон хотів уже на стоянку. Але у моїх планах було ночувати на Чорній Кливі. І хоч уже було очевидно, що засвітло ми не встигаєм, вирішили йти до сутінок, скільки встигнемо, а там уже станемо у будь-якому випадку, адже ми тут уперше, і в темряві шукати воду не хотілось, до того ж затуманилось.

Полонина Погарська з виглядом на Говерлу й Петрос                         Наша перша стоянка

Як почало темніти, зупинились на першій-ліпшій симпатичній полянці. Там правда бракувало води і краєвидів, але як виявилося – ми помилялись. Коли вранці розвіявся туман, ми побачили і Говерлу з Петросом прямо перед собою, і Свидовець справа, і навіть Хом'як зліва. А вода виявилася трохи далі по стежці, хвилин за 15 від нашої стоянки, трохи забракло ввечері дійти.

День 2, четвер

Набрали води, піднялись на вершину Клави (так Ліон охрестив Чорну Кливу, 1719 м над р. м.) і поснідали.

Ранок, Говерла й Петрос                                                                           Вершина Чорної Кливи

Далі нас чекав Чорно-Кливський жереп, яким усі лякали. Може вгору по ньому і важко продиратись, а вниз цілком стерпно, напряглися лише разів зо два, і то трішки. Особисто мене напружувало лише те, що час від часу випадала пластикова пляшка з вином – вона була припасована збоку до наплічника, і гілки жерепу кілька разів примудрялися видерти її, причому, я помічала це не одразу: хап! – нема – назад! А пару разів її вже підбирали Ліон з Вікою... Коротше, на черговому "перекурі" ми з Вікою її допили, щоб не тойво... )) 

Спуск зайняв трохи більше години (читала, що підніматися 3 год – вірю). Через висоту 1612 м і гору Руську (1677) гарно прогулялися на Братківську (1788) хребтом Чорна Полонина. Дуже доречно нас підмочив дощик і освіжив холодний вітер – трохи підмерзнути на підйомі навіть приємно.

Свидовець                                                                                                    Конячки на схилах Братківської

Справа на горизонті – Сивулі, Велика та Мала                                        Хребет Явірник (?)

Вихід Ліона на Братківську                                                                         Зліва на горизонті – ймовірно хребет Красна

Навколо Братківської вирувало небесне життя – вітри гонили хмари туди-сюди, із трьох боків до нас намагались добратися дощі. Тим не менше нам вдалося там неспішно пообідати (було біля 15 год), поспілкуватися з комунікабельними конями, і лише на спуску нас трохи покропило дощем. Спуск, до речі, дуже стрьомний, особливо по мокрому, затяжний і стрімкий, одноголосно визнаний гіршим за спуск у жерепі. Але підніматись таким тягуном (якщо би пішли у зворотньому напрямку) було б іще гірше.

Конячка на Братківській на фоні Сивуль                                                Наше тріо на Братківській

Вершина Братківської, обід і коні

Найдружелюбніший коник

Одразу внизу Ліон знову захотів стоянку, тож довелося швиденько рушити далі. З Братківської стежка вже маркована (аж занадто), до перевалу і далі по Свидовцю. Через півгодини були біля витоків Чорної Тиси (1251). Велика судноплавна ріка, що протікає через 5 країн, починається з маленького дзюркальця, як зрештою і все... Біля джерела кілька табличок різними мовами, мощення камінням та інші приколи, трохи вище на поляні – столики з дашками і урни для сміття, що звісно не завадило людо-свиням насмітити навколо...

Витік Чорної Тиси                                                                                       Будинок на перевалі Околе

Ще трішки, а саме біля 20 хв – і ми на перевалі Околе (1193). Будиночок був зайнятий, тож ми пішли шукати стоянку в лісі. Описати то свинство, що ми там побачили, нормальними словами важко, та й не хочеться... Якби знала – ночували би біля джерела Тиси. Ми знайшли відносно чисту галявину, Ліон позичив сокиру у подорожнього хлопця-туриста (який чомусь здивувався, коли почув, що завтра ми хочемо ночувати під Стогом), зробив рогатину для казанків, розпалив вогонь, і ми зажили майже як королі ).

День 3, п'ятниця

Наступного дня зранку ми з Вікою сходили по місцеву воду. Та, що ми принесли з джерела Тиси, закінчилась. Вода є справа від будиночка, якщо спускатись з Братківської. Джерело трохи мутне, але краще, ніж нічого.

За хвилин 40 від місця нашої ночівлі виявилась суперська стоянка з чистою водою неподалік, а ще трохи далі – полонина Ріпта, з пастухами-козами-вівцями-собаками. Там довелося роздягнутися, бо день зранку видався сонячний і спекотний. До того ж починався підйом. Назустріч нам спускалась ціла отара, що дзеленчала дзвіночками на всі навколишні гори, але чабан співав іще голосніше. )

На підйомі вирішили траверснути горбочок і зайшли у долонину під Татарукою, як виявилось не дарма – там цвіли нарциси. Виявляється, на схилах Свидовця ростуть нарциси, а я чула про едельвейси, яких ми так і не побачили – тож нарциси були нам компенсацією ). Піднялись на гребінь і вийшли на вершину Татарука (1707) – ми на Свидовці.

Нарциси під Татарукою

Апшинець (Свидовець)                                                                            Вершина Трояски

На Троясці, внизу – озеро Апшинець                                                      Вигляд з Трояски

Трохи ненапряжної прогулянки горбочками і трохи напряжного підйому – і наступна вершина, Трояска (1702). Під нею бачимо перше озеро – Апшинець. Ще трохи прогулянки хребтом – вершина Геришаска (1762) і поряд Догяска (1761), біля їх підніжжя – озеро Геришаска (Догяска). Біля нього ми з Вікою трохи зависли, по-перше, чекали Ліона, і по-друге – така краса! Була навіть думка спуститися і там зажити ), але не було часу... До того ж нас збиралося полити дощем.

                                                                                                                      На Геришасці

Внизу – озеро Догяска (Геришаска), над ним справа – гора Догяска

Озеро Догяска                                                                                           Потічок на хребті під Ворожескою, тут ми обідали

Неліричний відступ. На різних картах назви деяких вершин вказані по-різному, тож, щоб уникнути плутанини, мушу про це написати. Отже, гора Руська на одних мапах – це 1677 м, на інших – 1612, а висота 1677 підписана як Мала Братківська. Вершина Геришаска на одних це 1762 м, на інших – то вершина 1766, уже за г. Котел, ще на інших – вона ж Котел. Гора Ворожеска на одній мапі позначена над однойменним озером – 1731 м, на іншій – це вершина 1518 м перед г. Татульський Грунь (на попередній то Татульський Мунчел), Чорна Клива – Чорна Клева. Гора Котел (1770) на вказівниках підписана як Великий Котел, Трояска – Трояська, Ворожеска – Ворожеська. Гора Стіг в одних має 1704 м, в інших – 1707. Таких неточностей валом, хто правий – не знаю. Дані, яких притримувалась я – виділила жирним.

Пройшлися ще півгодини хребтом, дощ так і не розпочався, і розсілись на обід, з гарним виглядом на о. Догяску та однойменну вершину, і навіть джерельце знайшлося, було біля 17 год. Звідти рукою подати до гори Ворожеска (1731), а під нею однойменне озеро, навіть два ), і ще й сніжник. Гору огинає траверс, як і гору Котел (1770). За Котлом на півдорозі до г. Крачуняска (1686) несподівано наткнулися на ще одне озеро. На карті їх позначено три, маленькі й безіменні, а тут видно два, і одне не менше Ворожеськи. Так хотілося тут залишитись на ніч! Але Ліону в неділю до Польщі...

Віка споглядає озера під Ворожескою                                                    Озеро Ворожеска

Над Близницями негода                                                                           Безіменне озеро між Котлом і Крачуняскою

Напевно, щоб мене утішити, з'явилася веселка, та така велика й гарна! Здавалося, що вона починається за Стогом, може встигну? (Маю дитячу мрію скупатися у веселці. )) 

Справа – веселка на фоні гори Стіг                                                    Зліва – Стіг, справа – Близниця

Надибали обіцяні джерела під Стогом (1704), набрали води та й спустилися трохи у сторону Драгобрату, заночували між гірськолижними витягами. Місце знайшли чудове, от тільки сумно, що вже вниз.

Драгобрат                                                                                                      Петрос і Говерла з нашої останньої стоянки

Наша остання стоянка ввечері...                                                           ...і вранці

День 4, субота

Вранці до нас прибився песик, ми згодували йому решту сосисок, і він охороняв наш табір біля години – відпрацьовував ). Далі нас чекав затяжний спуск в Ясіню. Дорога, хоч і автомобільна, але живописна, в основному завдяки ріці. Скупалися на півдорозі, стало трохи легше. Було дуже спекотно, день видався найтеплішим з усіх похідних (ото б днівка була, якби не додому!) Йшли години дві, якщо не більше. Ноги вже були стоптані, аж пекли, плюс загальна втома і спека. 

Песик-охоронець-на-годину                                                                  Пиво в очікуванні Ліона біля повороту на Чорну Тису

Після спуску пройшли ще з кілометр асфальтом по Ясіні, далі до повороту на Чорну Тису під'їхали маршруткою. Тут ми з Вікою залишились з наплічниками і пивом, а Ліон самотньо-героїчно подався до місця, де ми 3 дні тому залишили авто, ще кілометрів з 10. Правда він застопив подорожню машину, і правильно зробив ).

Вирішили заїхати по дорозі на водоспад Гук, що в урочищі Женець, біля Татарова. Народу було валом, вихідний. А також ларьки, кабаки, асфальт і т.п. З десять років тому мені пощастило ще застати це місце без напливу цивілізації. Тепер про купання, як тоді, не могло бути й мови ).

Женецький водоспад у фас,                     згори,

у профіль )                                                    Публіка біля водоспаду

Хотілося б на цьому поставити крапку, але не тут-то було. В Микуличині Ліонове авто почало ревти як дикий звір, і ми пригадали похід дворічної давності, з подібною ситуацією. Але цього разу було гірше, бо уже 17.30, а сьогодні субота, а завтра Ліонові до Польщі, а поляки такого звіра не впустять на свою територію.

Після деяких митарств авто таки потрапило у руки майстра в Яремче, і було зремонтоване, але на то всьо пішло зо 2 год часу, а ми ще не обідали толком, а до Львова ще ой як далеко. Обід-вечеря відбувся о 9 вечора у "Козацькій шаблі", симпатичному місці в селі Боднарів Калуського району. Нічна їзда була жахлива, додому я потрапила о 23.30 ледь жива, ну перебільшую ), але таки добряче втомлена.

Наш маршрут (оранжева напівпрозора "ковбаса") з основними віхами.

Старт – у Чорній Тисі, фініш – в Ясіні, решта проїхали автівкою, оранжевим позначено лише ходжене нозями ).