Категорії каталогу

Форма входу



Логін:
Пароль:

Пошук

Головна » Файли » Мои файлы

День Незалежності
[ ] 28.08.2014, 14:46

У п'ятницю ввечері, коли вже стало ясно, що дружньо-сімейно-святкова спільна поїздка не відбудеться, і кожен святкуватиме День Незалежності як його душа бажає, я стала у темпі вальсу пакувати рюкзак, щоб устигнути на автобус до Івано-Франківська.

Попередньо списалася зі своїм давнім знайомим, з яким бачилася всього двічі у житті (і навіть в гори не ходила), але спілкувалася віртуально. Він доволі регулярно організовував гірські походи, але я у них участі не приймала. І от час настав.

Мене мали підібрати у Франику на автобус до Надвірної десь біля 3 ночі, а на Франківському вокзалі я була біля півночі, тож на мене чекали три години нуду – стерпна плата за можливість потрапити у гори. Варіантів було небагато: або мерзнути на лавці на пероні, або сидіти на лавці в теплі в кафе і терпіти дві плазми зі всілякою гидотою, або намагатися кімарнути на кріслі в залі очікування, теплому, але з "незрівнянним аромоксамитом". Спробувала останнє, інколи доводилось виходити, щоб вдихнути свіжого повітря, але якось перетерпіла...

І ось білосніжно-глянцевий бус Одеса-Хуст пришвартувався нарешті біля вокзалу, мене запакували туди за "дякую", і навіть вдалося трохи вздрімнути, один бік доречно гріла гламурна пухнаста жіночка. Надвірну я проспала, був шанс їхати далі, але сонна компанія, на щастя, помітила зайвий наплічник. Організатор походу Роман розбудив мене, і ось я стою у темряві біля бусу, а навпроти – шість пар очей, чоловічих... Судячи зі сторінки походу у Фейсбуці, піти мало троє чоловік, з яких одна дівчина. А тут такє... Навіть у темряві було помітно, що всі молодші за мене, деякі у два рази, і більше. Моя реакція на ближні пару годин була приблизно такою: е-и-и-и... гмм... добре, що не знала наперед. Цікаво, яка реакція була у них? ))

Коли оторопіння трохи пройшло, стало смішно, а через півдня вдалося розслабитися, алилуйя! – най буде все, як є. Тим більше, що хлопці виявилися "нормальними" ), от тільки на траві дуже любили повалятись. Зупинки робилися мало не що-15-хвилин, місцями видавалося, що ми довше відпочиваємо, ніж ідемо. І це дало результат: рекордне сходження на Рущину! (полонина Рущина, 1440 м) – 12 годин, вийшли о 5 ранку з Бистриці і о 5 вечора були на полонині. Тобто ми таки дійсно більше валялись на траві, ніж ішли, причому суттєво! У нормальному неспішному темпі підйом зайняв би максимум 5-6 годин, а йшли ми доволі швидко, ну між валяннями. ) Без довгих зупинок у такому темпі можна було й за 4 год дійти. Висновок: на валяння пішло 8 годин?!

Доволі довго сиділи біля водоспаду Салатрук (Салатручіль, 985 м над р.м.), що за 6 км від Бистриці, снідали. Обідали на безіменній поляні, там же був післяобідній сон і полювання на гриби (місцеві кажуть "ходити в гриби").

 

  

 

 

На Салатруку

 

Сивулі з вирубки

 

Обідній сон

Зайшли, звісно, на Пекло (урочище/урвище Пекло, 1441 м), ще там повалялись ). І нарешті отаборились у серці Рущини, так мені здалося ) – що то було по центру.

 

Кози-альпіністки на схилах Пекла

 

Сивулі з Пекла                                                                                                      Наш табір

Після вечері всі доволі швидко розповзлися по наметах. Вночі полило. Вранці продовжило лити. Вдосвіта я вискочила з намету у "купальнику" прийняти душ – то було супер! Після успішно заснула знову, аж поки Роман не покликав мене снідати до їхнього намету. Наметів у нас було три, я мала персональну "хатку", яку дуже завбачливо прихопила з дому.

 

День Незалежності

Отже, всі зібралися в найбільшому наметі, треба було якось відсвяткувати День Незалежності. Сніданок плавно перейшов в обід за грою у географічні назви. Постійно лив дощ, і мені пригадався подібний День Незалежності на Алтаї – теж цілий день лило, і ми сиділи по наметах. Але тоді було ще гірше, бо я була з громадянами Росії, і наші свята їх не обходили, та й випити не було що, щоб хоч якось себе звеселити... Добре все-таки зі своїми. )

Після кількагодинного сидіння-валяння в наметі дуже вже хотілося прогулятися. Тож біля 15 год штурмова команда вибралася в сторону гори Короткан (інша назва – Боярин, 1675,4 м), двоє залишилось глядіти намети.

Спочатку все було досить обнадійливо, поки ми не забрались у жереп, високий, мокрий і густий. Поборовшись трохи із "зеленими драконами" і не знайшовши стежки, ми покинули ту невдячну справу і стали вибиратись на "волю". На диво, виборсались в тому ж місці, що й зайшли. Потопали назад. Фотоапарат я не брала, бо батарея вже ледь дихала, і то добре – тяжко було б його рятувати від жерепу. Але у Романа фотік був, тож є надія таки побачити пару кадрів з тієї вилазки.

На "експедицію" пішло біля трьох годин. І це було класно, бо наближався час вечері. Дощ трохи пригальмував, і з'явилась надія таки спробувати зібраний вчора врожай грибів. Але спершу всі позаскакували у намети, щоб познімати з себе наскрізь мокрі шмотки – у жерепі і дощовики не сильно помагають. Потім спільними зусиллями вдалося розвести вогонь, почали сушитися, їсти-пити та радіти життю. Для самих стійких Роман вже пізнім вечором зварив фірмовий напій "Сльози Галадріелі", божественне пійло, мушу визнати. Шкода, що робиться раз на рік, – так сказав Роман ). Дочекалися зірок, розпогоджувалось.

 

Просушка

Ранок був туманним і гарним. Зі сторони Сивуль прибрели коні, і на них я остаточно посадила батарею фотоапарата, особливо на малючків, що кумедно гоцали та брикались. До того ж вони доїли наш хліб і буряк, разом із кульками, через що відмінився вечірній борщ. 

 

 

 

 

 

Коняка вилизує миску і топчеться по кришці

 

  

Вгадайте з трьох разів, що там написано )

 

 

Мамине дитятко                                                                                                    Малюк спить

 

Ку-ку

Біля 11 год нарешті вирушили на Сивулю. Прощаючись із гостинним місцем, до якого я вже звикла за дві ночі, знайшла шмат ковбаси, яку забули хлопці, і кетчуп, згодом виявилось, що не наш – подарунок коней. )

Дорога на Сивулі легка і приємна, ходила би і ходила. )) Трохи повалялись на Малій Сивулі (1815 м), і влаштували невеличку "поляну" на Великій (1836,6 м), далі вниз. Я пригріла за пазухою фото-батарею і зробила ще кілька кадрів. 

 

Записка від дзен-буддиста                                Вершина Малої Сивулі

 

 

 

На вершині Великої Сивулі                                                                                 Обидві Сивулі

Йти вниз не люблю, настрій завжди псується. Спустились через Лопушну (1772 м) на Боревку (перевал Боревка, 1324 м), трохи повалялись звісно, і вирішили спускатись далі у Гуту, а не в Осмолоду. Мене це порадувало, бо дорога в Осмолоду довга й нудна, а в Гуту я ще не спускалась. Гута стала приємним відкриттям, яке трохи компенсувало те, що ми скоротили наш маршрут і не пішли на Ігровець та Високу. Спуск у Гуту приємний та ненапряжний, саме село теж симпатичне, а дорога з нього на Франківськ – просто пісня, хайвей! Навіть старим задрипаним бусом їхати було досить комфортно.

 

Вигляд на Сивулі з траверсу по дорозі в Гуту

У Франику банда розділилась, двоє одразу поїхали домів, а решта пішли на пиво з дерунами – несила було встояти перед такою пропозицією. ) 

Дорога додому – нічого особливого, доволі стерпна: нежарко, нелюдно, вівторок...

Категорія: Мои файлы | Додав: mijmaliuk
Переглядів: 532 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: