Вирішили розімнутися одноденним походом. А вибір на таке невеликий. Доволі швидко визначилися з метою. Гора Парашка у Сколівських Бескидах, найвища у Львівській області - нам треба гарний початок! ) Компанія зібралась невелика, щоб не сказати мінімальна - двоє...

Так між іншим пригадалося, що мабуть більшість моїх походів відбувалося саме в такій максимально камерній компанії, і не скажу, що мені це не подобається ). Я пригадала 15 (!) своїх супутників у таких походах-двійках (серед них 3 дівчини), але кількість таких походів, звісно, була набагато більшою...

Міні-ода "мукачівці" (електропотягу Львів-Мукачево): чесно - кращого варіанту поїхати у гори зараз просто немає: швидко, надійно, в сам раз по часові і, навіть, доволі комфортно. Дуже жаль, що немає подібного варіанту в інші райони Карпат! (

Отож, ще не було й 9-ї ранку як ми з Юрою вийшли з електрички у Сколе, а через півгодини вже дивилися на нього з високого горба... Внизу було тепло (а нам - то взагалі жарко!) і не було снігу, я аж трохи засумувала. Але ненадовго! ) Вже через годину ми радісно топтали сніжок і вдихали його освіжаючу прохолоду. І хоч сніг ставав дедалі глибший - це ніяк не применшувало, принаймі моєї, радості. Пташки заливались, сонечко світило, і навіть гріло, сніжок приємно охолоджував, ми тішились... 

Паралельно з нами підіймалось іще два хлопця, вони обігнали нас під час фотосесії, і доволі скоро ми оцінили наше везіння: хлопці протоптували нам шлях у снігу, у який місцями ми вже провалювалися по коліна, а іноді й більше. Ми чемно пристроїлись позаду і скромно рухались у їхньому фарватері, всіляко намагаючись не обігнати, совість не дуже мордувала ). Особливо полегшало, коли ми таки зустрілися на хребті, де хлопці присіли відпочити й перекусити. Одразу стало зрозуміло, що настала наша черга попрацювати снігоступами. Була вже 12 год, треба було поспішати, і ми рушили далі майже без затримки, довелося лише трохи підодягтися, бо окрім захоплюючих пейзажів, при виході з лісу на хребет нас одразу зустрів холодний верховий вітер.

Я взяла на себе роль сніжного піонера, бо у мого супутника був важкий рюкзак, я ж мала лише маленьку "торепку", тож виборсуватися зі снігу мені було однозначно легше. Ми все виглядали, коли ж то нас наздоганятимуть ті два хлопця, але більше ми їх так і не побачили - мабуть, далі вони чомусь не пішли... А ми от ішли і йшли...

Через якийсь час захоплення пейзажами притупилося, і почалася нелегка робота. Сонечко також приховалось, небо набурмосилося, на горизонті з*явилися далекі дощі. Але нічого не могло зіпсувати настрій "дітей асфальту", залюблених у гори, яким нарешті вдалося туди вибратись! Навіть якби нас сікло вітром і дощем, це не применшило б радості й захоплення, а можливо навіть і прибільшило ). Можливо, саме за цим (а швидше - також і за цим) ми і ходимо в гори -  трохи наблизитися до природи у будь-яких її проявах, відчути себе у ній і свої можливості... Отже, ми все йшли й топтали сніг, втратили лік горбочкам на шляху до вершини, мабуть, останні півгодини головною керуючою складовою була впертість.

Звісно, ми вийшли на вершину ). І навіть посиділи там з 15 хвилин під хмарами й пронизуючим вітром. Але треба було поспішати вниз, минула 3-я година дня.

Униз йшлося швидше й легше. І сумніше. Хоча як тільки ми спустились з вершини - розпогодилось, знову виглянуло сонечко і приємно пригрівало... Дорога назад, з гір, завжди сумна. Один мій товариш по горам якось сказав, повертаючись з Карпат: "Я ще в горах, а вже знову сюди хочу!" ) Я завжди таке відчуваю.

Недалеко від Сколе після деяких сумнівів (встигнемо чи ні на електричку) таки зробили невеличкий привал на чайок... Розпалили ватру, пили чай, дивились на гори й ліс, балакати не хотілось...