Категорії каталогу

Форма входу



Логін:
Пароль:

Пошук

Головна » Файли » Мои файлы

Гринявські гори
[ ] 23.10.2017, 08:43

Цей похід був запланований ще кілька місяців тому, але все ніяк не вдавалося здійснити задумане. Та таки прийшла щаслива година - і я знову їду в Болехів, де пересідаю в Миронове авто, і далі нас чекає Буркут - початкова й кінцева крапка маршруту.

КПП у Шибеному цього разу проїхали "як по маслу", молодий хлопець ще й шибку на вікні авто поміг полагодити. У Буркуті зазнайомилися з жінкою із Косова, котра проживає тут частину року, каже - до 20 січня, бо потім сніги дуже глибокі. Поряд з її хатою залишили машину.

Стартанули о 17.30. Десь за годину видряпалися на полонину Прелучний, далі на хребет, по якому проходить державний кордон України з Румунією. Якраз стемніло і посунув туман. Тож брели два їжачки брели, ще десь з годинку, поки один із них не заподозрив щось не те. Сіли на горбочку розбиратись, витягли карту, компас й телефон з "джіпіесом". Були побоювання звалити на румунський бік. Поки думали-гадали, помітили внизу світло - то явно була якась хата. Тож пішли туди.

А там не просто хата, а розкішний будинок і ціле господарство, виявилося - приватна територія. Кілька мужчин всередині "відпочивали". Сказали, що до Чивчина ще три години ходу, і милостиво дозволили заночувати поряд в туристичному будиночку. Так і не вияснила - їхній він чи що. Ми думали не довго, бо була вже 20 год, а ще темно, холодно і туманно.

Хатинка для туристів теж, за карпатськими мірками, була розкішною - я такого ще не бачила: купа всякого начиння, різний посуд, рушнички, чисті м'які матраси на нарах, запас їжі і т.п. Згодом у прикордонників вияснили, то що була полонина Старостая.

  

Господарка на полонині Старостая

Вранці нас привітав очікуваний туман. Але неочікувано він супроводжував нас цілий день. Спочатку я сподівалася, що розвидниться, але за кілька годин сподівання розвіявалися замість туману. Тож далі була просто робота - йти. Піднялися на Велику Будийовську, спустилися, пішли далі... Я пильнувала прикордонні стовпи, бо вони пронумеровані, і це дуже допомагає в орієнтуванні. Але цього разу ми часто сходили з кордону, йшли траверсами. Це іноді збивало з толку, зате урізноманітнювало наш шлях.

За 2,5 години дійшли до повороту на Чивчин. Там я присіла перекусити і вирішити, що робити далі. Оскільки вже було очевидно, що туман нікуди не дінеться, а графік у нас напружений, я вирішила не йти на Чивчин, бо по-1, це гак в сторону від маршруту, по-2, Чивчин хотілось би побачити у всій красі, а не просто піднятися на нього в негоду. Мирон погодився. Був іще варант таки йти на Чивчин і міняти (і скорочувати) подальший маршрут, але він нам не сподобався.

Тому ми проминули поворот і рушили далі - працювати ногами. Мимо мелькали кордонні стовпи, чергувались спуски і підйоми - так пройшло ще зо три години. Цього разу ми проігнорували намальований на карті маршрут траверсом і пішли кордоном - така дорога одноманітна й марудна, зате точно не заблукаєш.

І от, коли я вже шукала очима потрібний 514-й стовп, з туману виринув мопед з двома прикордонниками. Я втішилась, бо думала, що допоможуть нам з пошуком повороту. Та де там - таке враження, що вони взагалі не дуже орієнтувались на місцевості, чуть не заплутали нас і не збили з "праведного" шляху. Тож ми, а точніше я, просто тупо повернула від потрібного стовпа і пішла полями-лісами шукати стежку на Баласинів. Мирон трохи сварився, що не туди йду, але я хотіла обійти "острів" жерепу - ще свіжими були спогади про попереднє борсання у мокрих заростях альпійської сосни. Та й по азимуту напрямок був вірним - нам насправді потрібен був не Баласинів, а урочище Чемірний. Та все ж стежку знайти було би краще, хай і зробити при цьому гак на Баласинів - та й він таки був прописаний у маршруті. )

Стежка віднайшлася доволі швидко - і це було добре, бо у тумані без стежки почуваєшся невпевнено. А ще за кілька метрів трапилася маленька табличка, що повідомила нам радісну звістку - ми на полонині "Пір'є Велике", так і мало бути. Отже, пішли на полонину Баласинів з однойменною вершиною. Прийшли туди доволі швидко і рушили через "лопухи" (стежки чіткої не було) до будиночка прикордонників, позначеного на мапі.

Хатинка виявилася цілком добротна, але занедбана - ночувати там не хотілося, та й нас чекає Чемірний. Тож пішли далі, Мирон якраз побачив потрібну стежку на сусідньому горбочку. Той спуск якось не зафіксувався у пам'яті, мабуть, уже втомилася. Внизу, на березі Чорного Черемоша, була симпатична стоянка, та ми хотіли подивитися будиночки, позначені на мапі.

Через ріку був зруйнований міст, але по колоді перейти можна. Хоча мені особисто такі переходи даються важко - я швидше вбрід, але з допомогою Мирона якось перейшла. І назад перейшла, і навіть наступного дня знову. ) Будиночки виявилися цілим господарством прикордонників, але покинутим. Великий двоповерховий гуртожиток і ще купа-купезна різних занедбаних і зруйнованих будинків, а не 4 штуки, як намальовано на мапі. Та жодного, в якому можна переночувати. Враження гнітюче, тож ми повернулися на симпатичну стоянку біля ріки. Вирішили, що не дарма ж намет з собою брали.

Наступний ранок був багатообіцяючим у плані погоди. Ще стояв туман, але вже були натяки, що розпогодиться. Коли туман почав розвіюватися, то стало так гарно, що ми похапали свої фотоапарати і розбрелися навколо. Сонечко світило, але стоянка у тіні була холодною. Збиралися довго, вийшли із сонцем - воно якраз прийшло на нашу полянку.

 

Ріка Чорний Черемош

 

Стоянка в урочищі Чемірний

За годину піднялися на хребет Пнів'є - ми вже на Гринявах (Гринявські гори). Орієнтуватися там просто - треба лише чітко пам'ятати про сторони горизонту. По дорозі був пост, діючий, але документи там уже не перевіряли.

Півдня ми йшли хребтом Пнів'є, проминали полонину за полониною, у тому числі Дуконську, на якій знаходиться Дуконський чоловічий монастир. Там ми присіли перекусити. До монастиря не йшли - і часу особливо не було, і монахів не хотіли тривожити. Хоча поглянути на їхнє життя-буття в горах було б цікаво.

 

Вигляд з хребта Пнів'є

 

Дуконський монастир

 

Сонце світило, ще й пригрівало, можна було засмагати, але нам було ніколи... Ближче до вечора дійшли до Баби Лудової, а там і до Луковиць рукою (а швидше - ногою )) подати. До туристичного притулку на полонині Луковиці заглянули, але там не зупинились - час іще був, можна (і треба) було йти, щоб на завтра менше залишити. До того ж там я уже ночувала, а хотілося поглянути й інші варіанти.

 

На горизонті - Буковинські гори

 

Поворот на полонину Луковиці

Різко схолодніло - притулок вже був у тіні, це була ще одна причина йти далі - на сонце. Пройшли Луковиці і спинились перед поворотом у Буркут (і Шибене - спочатку дороги йдуть паралельно). Там на горбочку була симпатична лавочка, що просилася до фотосесії.

 

 

Фотогенічна лавочка

Мирон хотів ставати табором прямо тут, але я - хоч і люблю ночувати на хребтах, до того ж погода нам обіцяла "фільм" про захід та схід сонця (давно омріяний) - вирішила спуститися до хатки: по-1, поглянути на неї, по-2, минулої ночі в наметі я змерзла, тож якщо хатка в порядку, цього разу я обираю її - надворі вже не літо, і вітер сильний та холодний, та й іти недалеко.

Стая виявилася добротною, навіть дуже, але після недавніх відвідин людо-свиней, тож довелося трохи прибрати. Але перед тим я ще збігала на хребет попрощатися із сонцем. Було дуже гарно - я й не сумнівалася, а ще кумедно - бо сонце сідало рівно поміж двома румунськими вершинами - Феркеу та Михайликом

 

 

Стая на Луковицях

Вранці, задовго до сходу сонця, Мирон пішов нагору. Я ще встигла після цього побачити сон, потім розпалити піч, зібратися, понипати навколо хати із фотоапаратом і також піднятися нагору. І ще довелося чекати сонце...

  

Перед світанком

 

Дорога до стаї

 

ПІЧ кутається у "перину"

Магія цього дійства не перестає мене чіпати все життя. Очікування сонця - це щось святе, не побоюся цього слова, ) із давніх давен, мабуть, прийшло... Коли отой тоненький окраєць із першим промінцем з'являється над горизонтом - проймає нестримна, трохи навіть дика, радість. А коли вже весь диск сяє і промениться тобі назустріч - усмішку стримати неможливо, іноді хочеться навіть підстрибнути, аж до неба.

 

Священнодійство

 

 

 

Ранок прийшов на полонину

Повернулися нахненні до стаї, зібралися та й пішли в Буркут. За півтори години були вже біля автівки. Дорога лісом була чудесна, точніше - стежина, дороги якраз вже набридли. А це була справжня лісова стежка, серпантинчиком, гарним чистим ліском. Іноді здавалося, ніби повітря між деревами притрушене золотим пилом - така осінь.

 

Сині гори

 

Лісова стежка

  

А в Буркуті взагалі було ніби свято, свято Осені. Хотілося затриматись, та й після кількох днів походу не завадить скупатися, тож ми ще пішли до річки. Вода була холоднюча, але сонце приємно пригрівало... 

 

Золото осені

 

Буркут

  

Міні-отара пані з Косова

На цьому завершилася моя осіння казка у горах, ще кілька днів там тривало "бабине літо", але вже без мене.

Категорія: Мои файлы | Додав: mijmaliuk
Переглядів: 23 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: