Моє близьке знайомство з гірським похідним життям відбулося наприкінці весни 1999 року. То був похід на Говерлу (символічно) + турбаза Драгобрат.

Довелося побарахтатись в снігу, побачити сліди ведмедя, лізти на вершину з останніх сил, «на бровах» (в прямому розумінні також, оскільки не раз довелося тулитися щокою до снігу на схилі, заодно його поїдаючи-попиваючи – дивно як не застудилась, хоча за цих дванадцять років переконалась – у горах не застуджуються!). Враження були незабутні й позитивні.

Сама гора, вигляд з неї, горизонт на всі 360 градусів зачепили за живе... Потім спуск з Говерли на лижах товариша і в його черевиках, на пару розмірів більших. Хоча спуском то можна назвати з натяжкою, оскільки на гірських лижах стояла тоді вдруге у житті.

Блуд, холод, пошуки стежки, а тоді… невисокий горб під Говерлою, захід сонця, лавочка, на ній чоловік і жінка, поряд великий пес… та картина закарбувалась у пам’яті на все життя і стала ілюстрацією моєї мрії… На тому горбі вже пару десятків років живуть Юра й Люба, працюють у біостаціонарі, Юра бере по горах проби води й грунту, Люба порається по-господарству. За цивілізацією не сумують, «униз» спускаються раз на кілька місяців. Прийняли нас на ніч, що було дуже доречно, бо були ми мокрі, голодні й холодні.

Вранці побачила Петрос, котрий одразу ж уподобала, але піти туди вдалося лише за кілька років.

Наступного дня поїхали в Ясіню й пішли на Драгобрат, знову змокли, заночували у старому притулку неподалік підйомника. Вранці хлопці ще повозилися на лижах, причому в одних шортах. А я побачила ще одну мрію – гору Близниці, яка теж здійснилася згодом. 

Потім були інші походи, багато-багато походів, усіх можу й не згадати. Можливо якось ще вдасться знайти час пригадати й описати все хоча б двома словами. А наразі пригадаю лише самі пам’ятні...

Продовження завантажуйте з сервера (виправлення помічених помилок вітається :).