Маршрут був задуманий як легенька прогулянка хребтами Кострича та Кукула через Завоєля. Для скорочення маршруту і немалою мірою - для різноманітності - я придумала йти з Ільців. І саме цей відрізок маршруту викликав невеликі сумніви, бо ніхто із знайомих так не ходив. Але якраз він пройшов гладко і безпроблемно, хоч і довше, ніж уявлялось.

Надвечір трохи розпогодилось, і нас потішили вражаючими краєвидами - я лікті собі кусала, що не взяла фотік. Було так гарно, що можна було розчулитись і сльозу пустити. Або ж стрибати як мале цуценя від радості, що все так класно.

Тож ми йшли, раділи і помалу наближалися до мети - полонини Болота, де задумали ночівлю у колибі. Останній підйом лісом, власне вже на хребет Кострич, був досить крутим і затяжним, до того ж у сутінках і снігах. Було страшенно атмосферно!

Вихід на хребет ознаменувався завиванням вітру і заметіллю - так лупило в лице, що хотілося негайно кудись подітись. І нам повезло - бо колибу побачили одразу, от лише довелося до неї спускатися добряче вниз, назустріч вітру. Але головне, що вона була. Я, правда, була розчарована, бо запам'ятала її якось інакше, кращою, а тут така розвалюха... Але вибору у нас не було. Якби не та хата, то навіть не знаю, які варіанти нам світили б - позаду засніжений ліс з серйозним ухилом, попереду завірюха і наступна колиба за 2-3 години, якщо не заблукаєм у темряві в заметіль. Намету з собою не брали. Тож ми трохи покривились, але були вдячні і за це. Тим більше, що поряд з хатою виявились дрова, які були ну дууже доречні, бо у нас зі собою не було й пальника.

Розпалили вогонь огого, але все тепло вилітало "в трубу", тобто у численні різнокаліберні отвори, оскільки тут, окрім отвору під дахом, як і у всіх курних хатах, було ще декілька, а також щілини між колодами товщиною в палець і більше. Вітер завивав як зграя вовків, а в хаті літали мілкі снігові "мухи", але нас не залякати - ми бувалі туристи.

Після вечері розляглися по нарах, "згідно куплених квитків", і навіть заснули. Я прокинулась десь після 3-ї ночі, покрутилась трохи і зрозуміла, що треба вогню. Сірники шукати не було натхнення, тож я взялася роздмухувати жаринки, трохи повозилася, але результативно. Вимастилася як свиня, тому пішла надвір хоч руки снігом відтерти.

Слід сказати, що ще ввечері той скажений вітер роздмухав хмари, і короткий час небо було дуже зоряним, навіть видно було Чумацький Шлях, але потім знову нагнав їх. А серед ночі все вщухло, і було підозріло тихо.

Після відтирання снігом руки задубіли до болю, тож довелося їх відігрівати над вогнем. Таким чином я вбила годину часу і трохи зігрілася. А у спальник занурилася під приємне потріскування вогню. Спати не хотілося, але варіантів якось інакше провести час в голову не прийшло, тож десь під ранок я таки заснула знову.

Встати мали о 7-й, але коли я глянула на мобільник, була уже 8-а. Тож я взялася будити сплюхів, а вони вперто притворялися, що не чують. Таким чином ми пізніше встали і відповідно - пізніше вийшли на маршрут.

Зранку трохи посипало, було мрячно, тож підійматися на хребет не стали, а пішли траверсом. Одного разу ми вже так ходили, але тоді був ясний сонячний день, Чорногора як на долоні, тож все пройшло як по маслу. А цього разу наша банда попалася Блудові до лап.

Далі описати те, що відбувалося, доволі складно, бо як береться Блуд, тут ні за що точно не скажеш. Але є думка, що з того траверса ми вийшли на відріг хребта, котрий прийняли в тумані за хребет. І тут почалося! Але поки що ми ще про це не знали, тому впевнено топали ще десь із годину, коли надибали жовте маркування. Пішли по ньому, засумнівалися, почалися ходіння туди-сюди з метою прояснити ситуацію. А важко її прояснити, коли точно не знаєш, де ти, а навколо погана видимість.

І тут мушу визнати, що один шанс (як мінімум) нам був даний, але ми не спромоглися ним скористатись. Трохи розвиднілось, і ми побачили хребет Кострича і хату на Болотах, де ночували, а ми теоретично бачити її не мали, бо вона мала залишитись позаду. А тут - будь ласка - збоку. Коротше, звідси треба було повернути трохи назад і вирулити як не на хребет, то хоча б у його сторону. Але ми пішли блудити далі. І далі шанси наші все зменшувались, хоча були б, якби трохи видимості, чи джіпіес, чи хоч карта добра. Карта була ліва, компас іще лівіший, але сторони світу проблемою не були, бо час від часу визирало крізь туман сонце. Тож ми все-таки мали іще шанс спуститися як не в Завоєля, то в Заросляк, або десь між ними. Натомість нас все несло в сторону Бистреця. Десь пообіді ми навіть побачили в просвіті між ялинами його хати на висілках.

Юра постійно перебував у цілком справедливих сумнівах і поривався повертатися назад, до місця, де ми вийшли на хребет. Але було вже пізно, з того часу минула не одна година. Тим більше я одразу засумнівалася, що то був хребет - якось все було не так, як я пам'ятала, хоча впевненості не було, бо я тут ходила по траві під яскравим сонцем, а зараз купа снігу і туман. Тож ми з Володею, перевірені авантюристи, вперто сунули вперед і Юру за собою тягнули, особливо пообіді, в надії, що кудись та присунемо - то ж Карпати, а не Гімалаї. А на метання туди-сюди часу не було - день короткий.

На 15 год вибрели на руїни старого притулку і там надибали зелене маркування, пішли ним у потрібному (теоретично, тобто за азимутом) напрямку, дійшли до хреста. Звідти маркування завернуло ну зовсім не туди, куди нам треба, а конкретно в сторону Чорногірського хребта. Ми сумно подивилися у потрібну сторону, але стежка там не проглядалася, принаймі під снігом. Тому ми остаточно попрощалися з думкою таки дістатися цього дня Завоєлі, бо часу уже не було зовсім, скоро почне темніти. Довелося повернути назад і топати у Бистрець, як би нам того не хотілося. 

А не хотілося, бо вибиратися звідти - то пісня! Ходить один автобус на день, і то не завжди. Саме село розтягнулося на 10 км до дороги, що йде з Шибеного, а звідти іще кілька км до траси з Верховини. А наше авто - у Ворохті. На старті ми звідти доїхали автобусом до Ільців, а спускатися мали з Кукула прямо у Ворохту. Якби ж то знати, що тебе чекає! Доїхали би тоді машиною до Ільців.

Отже, прощальний погляд на полонини, всякі там Маришевські та Гаджини, моя міні-ностальгія по Шпицям, дві години спуску - і ми на початку Бистреця. А там "добрий вечір, вуйку, дайте пити, бо так їсти хочеться, що переночувати ніде"... Було вже зовсім темно, сніг давно перейшов у каміння, калюжі й болото. Заночували "з вигодами" у мініготелі, мажоори, :) шукати варіанти не було коли. Тим більше, там був таакий розкішний котяра, що я з'їла би його ложкою. ))

Добрих фото, на жаль, немає - апарат не брала, бо мала бути погода не до фоткання, але я помилилась. Душа фотографа не витримала, і я витягла мобілку у перший же вечір, коли були ті фантастичні краєвиди в долині Чорного Черемоша.

Вставати довелося о 6-й ранку, бо можливо буде автобус о 7.20, а до зупинки ще топати 40 хв у темпі вальсу. Ми топали у темпі швидкого вальсу, який задавав Володя, і прийшли за 35 хв. Трохи потопталися, автобус, як не дивно, приїхав. Ним ми доїхали до Верховини, звідти іншим автобусом у Ворохту - отака петрушка.