Погода, як і обіцяли, теж псувалась. Але ми морально, більшою мірою, і фізично, меншою, були до того готові. Весь підйом дошкуляв сильний і холодний вітер, від якого місцями рятував ліс. Натомість у лісі загрозливо хиталися та скрипіли дерева, для більшої переконливості час від часу обабіч стежки пропливали жертви – свіжоповалені дерева, цілком молоді та здорові (. Олег ще вдома лякав мене й себе штормовим попередженням, але нас не так просто залякати.
Перший підйом завжди найважчий. До того ж наближався час другого сніданку ). Тож як тільки ми десь за годину вийшли на полянку зі столом і лавками, тут же радісно й одностайно зупинились на перекус. Тим більше, що хоч і в мутній димці, але було видно Синяк та Хом'як, що якось майже нереально височіли над селом.
Гг. Синяк та Хом'як Другий сніданок)
Невдовзі після перекусу ми пройшли вершину гори Припір і спустились до полонини Буковинка (1150 м). Тамтешнє колибне господарство нам дуже сподобалось. Окрім звичних туристичних "удобств" там був невеличкий і простий, але добротний спортмайданчик. Так і хотілося там зависнути. Але наш похід тільки розпочався.
Йшлося як у сні. Дорога якось не затрималась у пам'яті. Непомітно минули полонину Кернички (Криниці, 1315 м). Вітер шманав, краєвидів майже ніяких, все у димці, але радість розпирала – ми у горах!
– Ну як? – питає Юра.
– От коли побачу гарний краєвид, тоді буде все ніштяк – "скромнічаю" я, якось не хочеться наразі нічим ділитись, ще не наповнилась чаша ).
І от нарешті ми вийшли на хребет, принаймі я так це відчула. Ми вийшли на простір. І побачили "гарний краєвид" ). Чорногора змилостивилась над нами – показала нам свої дорогоцінні перли, Говерлу й Петрос. Вони то з'являлися, то сором'язливо ховалися у мутному молоці та кавалках хмар. Але ми їх бачили, увесь час, що йшли по хребту чи траверсом до місця ночівлі. Вони супроводжували нас по праву руку, і наші голови постійно тягнуло в той бік.
Полонина Григорівка на фоні Говерли Петрос
На відрозі хребта, горі Під-Бердя (Григорівка), розташувалась наступна полонина з колибами (багатий полонинами і колибами Кукул! як ніякий інший хребет) –Григорівка. Ми не стали туди заходити, бо погода обіцяла нас "розважити", і хотілося вже пошвидше наблизитися до стоянки.
Але коли ми дійшли до полонини Середня (1350 м), тут уже не було сил не зупинитись – сонечко вирішило нас потішити своїм привітом і послало кілька несміливих променів – така краса! Ми завалилися на стежці і втикали ). Трохи згодом хлопці навіть спустилися глянути на колиби, була думка – може то знак, треба тут спинитись )). Вирішили все ж піти далі, поки дозволяє погода...
Полонина Середня
Швиденько проскочили полонину Озірна (1360 м), пролітали перші краплі-крупинки...
Говерла Озірна Петрос
І вже під дрібонький сніжок прийшли до полонини, власне, Кукул (1380 м). І тут як у кіно – одразу почалося! Заметіль, завірюха... Олег пішов по воду, Юра розпалив пічку, муровану, до речі. Я трохи натягала хмизу і взялась облаштовуватись у колибі. А снігу все мело. Олег води не знайшов, але за годину у тому вже не було потреби – просто надворі черпали казаном свіженький сніг.
Ми щойно прийшли до колиби, на горизонті ще видно Говерлу Олег пішов шукати воду
Полонина Кукул за годину після нашого приходу
У сутінках вийшли на вулицю попити першого чайку і помилуватись останнім (?) снігом. Говерла давно сховалась, взагалі навколо було суцільне молоко. До ночі снігу намело вище кісточок, сніг був усюди, навіть у "прихожій" нашої колиби. Надворі ж була справжня злісна зима, віхола мало не збивала з ніг, заліплювало снігом очі. Уявити собі, що хтось може бути зараз на Говерлі, було страшно...
Вечеря у колибі Мурована піч
Вночі трохи підмерзли. А ще вночі було затишшя. Коли я вийшла "помилуватися зорями", то не була розчарована – поміж хмарами проглядало небо кольору індиго і яскраво світив повний місяць, що якраз визирнув з-за хмар, а Чорногора у доволі відкритій хмарній "піжамці") була підсвічена місячним сяйвом. Фантастичне видовище! Мелькнула думка про фотоапарат, але ж мороз! зігрітися потім шанси будуть мізерні. "Може над ранок... – думалося спросоння – Коли місяць нижче буде, якраз над Чорногорою..."
Але вдосвіта прокинутися не пощастило. Вийшла з колиби аж опів на сьому ранку. З фотіком. Було ще доволі тихо, але вже ось-ось мало початися...
Ранок
Пофоткавши, я знову залізла у спальник, хоча спати вже не хотілось. Але моя команда спала. Тож я мордувалась у спальнику ще більше години. Тоді встала і розпалила піч. Хлопці почали ворушитися, і я здійняла галас, мов "кіко мона дрихнути?! що, спати у гори приїхали?" ))
Ми доволі швидко поснідали і зібрались. Проте до нашого виходу надворі вже була "дупа"– сорі, я то так називала. Коли ми почали підійматися на хребет Кукуля, вітрюганище був такий, що потрапляти у сліди "піонерів" на снігу не виходило. Мною мотуляло на різні сторони, як прапорцем. Вітер в основному дув у спину, що було дуже добре, але пориви траплялись у різні боки, навіть протилежні.
Озирнутися назад не виходило, очі, ніс, рот одразу заліпляло снігом. Але я живенько уявляла собі картину позаду ).
"Образи" в колибі на полонині Кукул Тихий ліс на другій стороні хребта
Так ми вилізли на хребет і перемахнули через його гребінь, у ліс. Там було тихо і спокійно, чари Говерли туди не проникали. Зате снігу було місцями до колін, класно! ) Пройшли трохи тою стороною і лише перед самою вершиною видерлись з лісу на пипку Кукула (1539 м). Там трішки мело, але то була байка. Юра пошмалив там чергову цигарульку, сфоткались і рушили назад, спочатку по своїх слідах, а потім довелось таки вийти хребет, у зону говерлянського гніву. Шманало – капець, але ми тішились думкою, що ще трохи...
Вершина Кукула
І от воно, місце спуску. Біля знаку зустріли четвірку туристів, що йшли на вершину Кукула. Користуючись заминкою, я витягла фотік...
Місце спуску на хребті
Швидко спустились на полонину Лабєска (1420 м) і трохи пошкодували, що не ночували там, все ж підвітряна сторона. Враховуючи, що Говерла не в дусі, до того ж її й так не видно, логічно було заховатися від неї тут. Місця в колибі вистачило б на десяток чоловік. Фіранки на вікнах у "спальні", шафки, пансерні ліжка і навіть велика м'яка іграшка-левчик для тих, кому сумно ).
Хребет, звідки ми спустились "Кухня" в колибі на полонині Лабєска
З Лабєски маркованим шляхом рушили лісом униз. То була не стежка, а ціла дорога!
– Та тут дві машини можуть розминутися! – кажу.
– Ну навряд... – Олег.
– Ну добре, півтори ) – я.
Насправді, одна машина проїхала би легко ).
Дорога та була дуже довга і трохи нудна, зате проста і безпроблемна. Сприяла справжньому відпочинку душі й тіла та мотивувала до активної медитації ). Проте коли вона закінчилась, я була рада-радісінька – нарешті якась різноманітність.
Дорога-дорожище Перекур Подорожня собацюлька
Непомітно опинились у Ворохті, майже асфальтовою дорогою біля 1 км спустились донизу, тоді ще біля 1 км наліво до залізничної станції. А за колією нас чекав гостинний господар пан Ігор, якому Юра довірив свого "Амулета".
Ігор побудував на подвір'ї котедж і здає його туристам. Він нагодував нас, напоїв і обігрів. Я так розігрілась, що вже би тут і залишалась.
Майже спустились Ворохта
Новий та старий (позаду) мости Доріжка до колії
А у машині було так холодно! бр-р...
Майже всю дорогу нас поливали дощі, а неподалік Львова, в районі Бібрки, взявся такий снігопад лупити, зустрічний вітер робив на лобовому склі такі снігові салюти! А зустрічні фари, особливо "галогенки", мокра слизька дорога, ями, чорна-чорнюща ніч, навкого ніц не видно – одні лише білі "салюти" і сліпучі фари, дурдом веселка! Але доїхали якось...
