Категорії каталогу

Форма входу



Логін:
Пароль:

Пошук

Головна » Файли » Мои файлы

Кукул
[ ] 17.03.2014, 20:49

З кожним роком все менше людей із мого оточення готове йти в гори. Це дуже печально. Невже таки дійде справа до одиночних походів?..

Ледве вмовили ми з Юрою свої "половини", бо більше виявилося нікого. І от в суботу вранці "на старт" Юра приїхав один (.
 
Невеличка довідка з Вікіпедії про мету походу:

Кукуль (Кукул) — гора в Українських Карпатах, на північ від масиву Чорногора. Розташована в межах Надвірнянського району Івано-Франківської області та (частково) Рахівського району Закарпатської області. Висота гори 1539 м над рівнем моря. Західні та північно східні схили гори дуже круті. Біля гори розсташована однойменна полонина Кукуль та полонина Закукул. На північ від гори розташоване смт Ворохта, на північний захід — село Лазещина та смт Ясіня.

Від себе можу додати, що з цього хребта потрясний вигляд на Чорногору, в основному на Говерлу й Петрос.

 

Маршрут (мапа з нету, наш маршрут – напівпрозора оранжева лінія):

 

                                                                                                      Тунель у Вороненко

 

До Ворохти доїхали Юриною автівкою, звідтам на таксо до залізничної станції Вороненко. Там і почалося наше сходження. Акурат біля тунелю, прокладеного на початку минулого століття в суцільному кам’яному масиві за кілька місяців (на той час за темпами і технологією спорудження то була одна з найпрогресивніших гірничо-прохідних будов Європи) на висоті 840 м над р.м. та протяжністю декілька сот метрів. 

Люблю я ті залізничні тунелі! І старовинні залізничні кам'яні мости-віадуки. Але фото тунелю не моє, з інтернету, нам з погодою не так повезло, як на цьому фото ). Такий там був безрадісний вітер, що натхнення до фотографування не спостерігалось.

  • Дорогою трапилось нам прикре видовище згорілої церкви у Дорі (Яремче), збудованої у 30-х рр. XX ст. народними майстрами у старовинному стилі, без жодного цвяха. Їх було дві на одному подвір'ї, на території монастиря св. Іллі, стояли поряд. Навколо згарища та вздовж траси якось безглуздо стояло кілька пожежних машин. Церква горіла між 9 і 10 ранку, ми тоді проїжджали Івано-Франківськ...

  

Вигляд з траси Яремче-Львів (друга)        Ось ця церква                                           і те, що від неї залишилось

Одного разу лише довелося мені там побувати. А бачити з дороги доводилось десятки разів, лише як завжди, бракувало часу там зупинитися... Ця подія добряче підпсувала мені настрій.

 

Погода, як і обіцяли, теж псувалась. Але ми морально, більшою мірою, і фізично, меншою, були до того готові. Весь підйом дошкуляв сильний і холодний вітер, від якого місцями рятував ліс. Натомість у лісі загрозливо хиталися та скрипіли дерева, для більшої переконливості час від часу обабіч стежки пропливали жертви – свіжоповалені дерева, цілком молоді та здорові (. Олег ще вдома лякав мене й себе штормовим попередженням, але нас не так просто залякати.

Перший підйом завжди найважчий. До того ж наближався час другого сніданку ). Тож як тільки ми десь за годину вийшли на полянку зі столом і лавками, тут же радісно й одностайно зупинились на перекус. Тим більше, що хоч і в мутній димці, але було видно Синяк та Хом'як, що якось майже нереально височіли над селом.

 

Гг. Синяк та Хом'як                                                                       Другий сніданок)

 

Невдовзі після перекусу ми пройшли вершину гори Припір і спустились до полонини Буковинка (1150 м). Тамтешнє колибне господарство нам дуже сподобалось. Окрім звичних туристичних "удобств" там був невеличкий і простий, але добротний спортмайданчик. Так і хотілося там зависнути. Але наш похід тільки розпочався.

Йшлося як у сні. Дорога якось не затрималась у пам'яті. Непомітно минули полонину Кернички (Криниці, 1315 м). Вітер шманав, краєвидів майже ніяких, все у димці, але радість розпирала – ми у горах!

– Ну як? – питає Юра.

– От коли побачу гарний краєвид, тоді буде все ніштяк – "скромнічаю" я, якось не хочеться наразі нічим ділитись, ще не наповнилась чаша ).

І от нарешті ми вийшли на хребет, принаймі я так це відчула. Ми вийшли на простір. І побачили "гарний краєвид" ). Чорногора змилостивилась над нами – показала нам свої дорогоцінні перли, Говерлу й Петрос. Вони то з'являлися, то сором'язливо ховалися у мутному молоці та кавалках хмар. Але ми їх бачили, увесь час, що йшли по хребту чи траверсом до місця ночівлі. Вони супроводжували нас по праву руку, і наші голови постійно тягнуло в той бік.

 

Полонина Григорівка на фоні Говерли                                         Петрос

 

На відрозі хребта, горі Під-Бердя (Григорівка), розташувалась наступна полонина з колибами (багатий полонинами і колибами Кукул! як ніякий інший хребет) –Григорівка. Ми не стали туди заходити, бо погода обіцяла нас "розважити", і хотілося вже пошвидше наблизитися до стоянки.

Але коли ми дійшли до полонини Середня (1350 м), тут уже не було сил не зупинитись – сонечко вирішило нас потішити своїм привітом і послало кілька несміливих променів – така краса! Ми завалилися на стежці і втикали ). Трохи згодом хлопці навіть спустилися глянути на колиби, була думка – може то знак, треба тут спинитись )). Вирішили все ж піти далі, поки дозволяє погода...

 

 

   

Полонина Середня 

 

Швиденько проскочили полонину Озірна (1360 м), пролітали перші краплі-крупинки... 

 

   

Говерла                                                                       Озірна                          Петрос 

І вже під дрібонький сніжок прийшли до полонини, власне, Кукул (1380 м). І тут як у кіно – одразу почалося! Заметіль, завірюха... Олег пішов по воду, Юра розпалив пічку, муровану, до речі. Я трохи натягала хмизу і взялась облаштовуватись у колибі. А снігу все мело. Олег води не знайшов, але за годину у тому вже не було потреби – просто надворі черпали казаном свіженький сніг.

 

Ми щойно прийшли до колиби, на горизонті ще видно Говерлу   Олег пішов шукати воду

 

Полонина Кукул за годину після нашого приходу

 

У сутінках вийшли на вулицю попити першого чайку і помилуватись останнім (?) снігом. Говерла давно сховалась, взагалі навколо було суцільне молоко. До ночі снігу намело вище кісточок, сніг був усюди, навіть у "прихожій" нашої колиби. Надворі ж була справжня злісна зима, віхола мало не збивала з ніг, заліплювало снігом очі. Уявити собі, що хтось може бути зараз на Говерлі, було страшно...

 

Вечеря у колибі                                                                                                 Мурована піч

 

Вночі трохи підмерзли. А ще вночі було затишшя. Коли я вийшла "помилуватися зорями", то не була розчарована – поміж хмарами проглядало небо кольору індиго і яскраво світив повний місяць, що якраз визирнув з-за хмар, а Чорногора у доволі відкритій хмарній "піжамці") була підсвічена місячним сяйвом. Фантастичне видовище! Мелькнула думка про фотоапарат, але ж мороз! зігрітися потім шанси будуть мізерні. "Може над ранок... – думалося спросоння – Коли місяць нижче буде, якраз над Чорногорою..."

Але вдосвіта прокинутися не пощастило. Вийшла з колиби аж опів на сьому ранку. З фотіком. Було ще доволі тихо, але вже ось-ось мало початися...

 

 

Ранок

 

Пофоткавши, я знову залізла у спальник, хоча спати вже не хотілось. Але моя команда спала. Тож я мордувалась у спальнику ще більше години. Тоді встала і розпалила піч. Хлопці почали ворушитися, і я здійняла галас, мов "кіко мона дрихнути?! що, спати у гори приїхали?" ))

Ми доволі швидко поснідали і зібрались. Проте до нашого виходу надворі вже була "дупа"– сорі, я то так називала. Коли ми почали підійматися на хребет Кукуля, вітрюганище був такий, що потрапляти у сліди "піонерів" на снігу не виходило. Мною мотуляло на різні сторони, як прапорцем. Вітер в основному дув у спину, що було дуже добре, але пориви траплялись у різні боки, навіть протилежні.

Озирнутися назад не виходило, очі, ніс, рот одразу заліпляло снігом. Але я живенько уявляла собі картину позаду ).

  

"Образи" в колибі на полонині Кукул        Тихий ліс на другій стороні хребта

 

Так ми вилізли на хребет і перемахнули через його гребінь, у ліс. Там було тихо і спокійно, чари Говерли туди не проникали. Зате снігу було місцями до колін, класно! ) Пройшли трохи тою стороною і лише перед самою вершиною видерлись з лісу на пипку Кукула (1539 м). Там трішки мело, але то була байка. Юра пошмалив там чергову цигарульку, сфоткались і рушили назад, спочатку по своїх слідах, а потім довелось таки вийти хребет, у зону говерлянського гніву. Шманало – капець, але ми тішились думкою, що ще трохи...

 

Вершина Кукула

 

І от воно, місце спуску. Біля знаку зустріли четвірку туристів, що йшли на вершину Кукула. Користуючись заминкою, я витягла фотік...

 

Місце спуску на хребті

 

Швидко спустились на полонину Лабєска (1420 м) і трохи пошкодували, що не ночували там, все ж підвітряна сторона. Враховуючи, що Говерла не в дусі, до того ж її й так не видно, логічно було заховатися від неї тут. Місця в колибі вистачило б на десяток чоловік. Фіранки на вікнах у "спальні", шафки, пансерні ліжка і навіть велика м'яка іграшка-левчик для тих, кому сумно ).

 

Хребет, звідки ми спустились                                                       "Кухня" в колибі на полонині Лабєска

 

З Лабєски маркованим шляхом рушили лісом униз. То була не стежка, а ціла дорога!

– Та тут дві машини можуть розминутися! – кажу.

– Ну навряд... – Олег.

– Ну добре, півтори ) – я.

Насправді, одна машина проїхала би легко ).

Дорога та була дуже довга і трохи нудна, зате проста і безпроблемна. Сприяла справжньому відпочинку душі й тіла та мотивувала до активної медитації ). Проте коли вона закінчилась, я була рада-радісінька – нарешті якась різноманітність.

  

Дорога-дорожище                   Перекур                                                                                             Подорожня собацюлька   

 

Непомітно опинились у Ворохті, майже асфальтовою дорогою біля 1 км спустились донизу, тоді ще біля 1 км наліво до залізничної станції. А за колією нас чекав гостинний господар пан Ігор, якому Юра довірив свого "Амулета". 

Ігор побудував на подвір'ї котедж і здає його туристам. Він нагодував нас, напоїв і обігрів. Я так розігрілась, що вже би тут і залишалась.

 

Майже спустились                                                                        Ворохта

 

Новий та старий (позаду) мости                                                                         Доріжка до колії

 

А у машині було так холодно! бр-р...

Майже всю дорогу нас поливали дощі, а неподалік Львова, в районі Бібрки, взявся такий снігопад лупити, зустрічний вітер робив на лобовому склі такі снігові салюти! А зустрічні фари, особливо "галогенки", мокра слизька дорога, ями, чорна-чорнюща ніч, навкого ніц не видно – одні лише білі "салюти" і сліпучі фари, дурдом веселка! Але доїхали якось...

Категорія: Мои файлы | Додав: mijmaliuk
Переглядів: 1009 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: