Категорії каталогу

Форма входу



Логін:
Пароль:

Пошук

Головна » Файли » Мои файлы

Лютневий Петрос, дочекались...
[ ] 24.02.2015, 19:44

Виїхали (я, Юра з Ілоною та Володя) у п'ятницю, 20 лютого. На годину пізніше, ніж збиралися. І всю цю годину очікування я провела на вулиці, підмерзаючи та лякаючи добропорядних львів'ян своїм недобропорядним виглядом і великим наплічником. Хто винен – неясно досі, але точно не коні... :)

Приїхали на КПП в Лазещині надвечір. Коли рушили в сторону Козьмещика – вже смеркалось. Козьмещик проминули, пройшли ще пару-трійку км, і зупинились у колибі трохи вище. Зірки бессовісно блимали і спокушали втикнути у небо і більше не повертатись... Чесно кажучи, такі яскраві зірки вже не пам'ятаю, коли бачила.

 

Оріон над колибою

Розпалили піч, набрали снігу у свої казани та місцевий чайник, і стали чекати. Куди подівся той вечір, не знаю, якось так тік, тік та і втік. Так само ніч. Ранок підкрався непомітно, засвітило сонце, ми попивали чайок, збирались...

 

Ранок багатообіцяючий...

Аж тут принесло групу з Харкова, такі понтові, з "кішками", манюніми рюкзачками і навороченою фотоапаратурою. Якісь сноби - подумала я, сепаратисти - пожартувала Ілона... У будь-якому разі трохи підпсували нам ландшафт. Потім довелося постійно на них натикатися.

 

Петрос лівіше, у тумані

 

На фоні Петроса, котрого не видно ). Фото Ілони та Юри

Вийшли з колиби, коли минула 9-та ранку. Неспішно дійшли до полонини з кошарами під Петросом. Погода змінилась, сонця не було вже і в помині, зате був вітер і "молоко", вершина ховалася в тумані, і було ясно, що там "весело". На якийсь час зависли в хаті на полонині, розмірковуючи... про життя і "бути чи не бути". Банда з Харкова сиділа там же...

 

Звідси ми прийшли                                                                                      Володя щось натхненно розповідає

 

Сюди нам іти 

"Ну шо? піде хтось на гору?" – питаю харків'ян. Кажуть, що ні. Мої супутники теж не "горять" бажанням. Я подумую, чи пустять мене саму...

Проте Юра вирішив іти, а з ним і його дружина Ілона, а за ними і харківські мужчини вирішили, що якось не годиться відсиджуватись, коли он "дівчата" йдуть. Володя залишився під вершиною з нашими наплічниками. Фотік я теж залишила, хоч і вагалась, але як відчула, що буде не до того. Пішли...

 

Чомусь навколо погодка нічо так, і от тільки там, де нам треба – отаке... так, там угорі в мороці вершина Петроса

 

На горизонті –гг. Синяк та Хом'як 

Я ходжу відносно швидко. Спочатку я час від часу спинялася подивитись униз, щоб не втрачати з поля зору своїх супутників. Але коли ввійшла у "зону" туману, це втратило сенс, і я пішла своїм темпом, не зупиняючись. Шманав вітер, все виглядало доволі зловісно, але я перебувала у радісному піднесенні - йду вгору!

Несподівано з туману виринув назустріч якийсь хлопець, що вже спускався з вершини. Він спочатку трохи оторопів, коли мене побачив. Як і харківяни, він був у "кішках", з палками, а також в окулярах, і це було дуже доречно, бо сікло снігом по очах добряче. Я ж скромно з одним лише альпенштоком. "Відчайдушна..." – спромігся сказати. "Є трохи" – кажу. "Як там нагорі? – питаю – Гірше?" "Останні 300 метрів..." – каже, потипу особливо кепсько... За кілька хвилин зустріла ще одного хлопця, явно напарника попереднього, привітались, розминулись. 

Мушу сказати пару слів про підйом – він крутий з цього боку, навіть дуже. Я трохи побоювалась, що без "кішок" можу і не вилізти, якщо буде слизько. Але було нормально, цілком. І вітром не так щоб аж сильно здувало, можна і без альпенштока було втриматись. Але все ж... завжди краще перестрахуватись, ніж недо...

Як я видерлася, пам'ятаю не дуже чітко. У тому мороці втрачається відчуття напрямку, часу і взагалі. Сліди перед вершиною вже ледь відбиваються, бо сніг на висоті 2000 м наближається до стану каменю, і тут же замітаються. Але я вгору дерлася чітко, пройшла пам'ятний камінь з табличкою – і ось я на вершині (2020 м). Хрест вже інший, не той, що я бачила кілька років тому, капличка перетворилася у будку, але яке щастя, що вона там є! Я одразу юркнула всередину і возрадувалась! Зовні на стінах наметено товстий шар снігольоду - і всередині затишно.

Коли трохи відійшла від сходження, виглянула зі сховку – хотілося роззирнутися навколо. Але... там було такє, що одразу розхотілося гуляти, і я знову забігла всередину, потипу "я из лесу вышел и сразу зашёл"... Стирчати у буді було не дуже весело, і ставало все холодніше. Я трохи розімнулась, спробувала потанцювати, потім потупцювати. Тоді пригадала, що маю мобільний телефон, подзвонила Олегові, похвалилася. Вони з Рутою і нашими друзями збиралися у парк, сказали, що у Львові жара... "А тут така дупа! У кращих традиціях!" – радісно репетую я і аж повискую від задоволення... Було 12.30.

Роззираю рагульські написи на стінах від нічого робити, а також номери телефонів рятівних служб, мелькнула думка записати... Час від часу вибігаю дивитися, чи йдуть вже нарешті мої супутники, а їх все нема, а мете все сильніше, видимість гіршає... Мерзну. Дзвоню спитатися, чи не повернули назад, чи не дарма чекаю, не дозвонилась. Вирішую йти вниз, поки не задубіла.

Кілька разів збиралася з духом, щоб ломанутись униз, бо вітер прямо в обличчя, неможливо дивитись. Якось посунула, тримаючи капюшон і руки перед лицем. Спустилась трохи, і бачу - щось не те, де камінь з табличкою? Почала шукати сліди, хоча би від палки – нема. Хоч як обломно, вирішую йти назад на вершину, бо бачу, що торба – так можна забрести фіг-знає-куди... Повзу вгору як їжак у тумані, натикаюсь на сліди, тішуся, і ломлюся по них униз, наперед смакуючи своє повернення...

Рано раділа, доволі швидко мене почали брати сумніви, а за 10-15 хвилин вже точно розумію, що йду не туди. Але ще жевріє надія, що якось таки вибреду тими слідами, може іншим шляхом хтось підіймався, але все ж з того ж боку, що і ми. Та ніфіга. Але що робити? Брести назад на вершину? А якщо туди так ніхто і не підніметься? Невідомо, коли припиниться буря, а на горі можна і гєгнутись від переохолодження. Сліди кудись мають вивести, а хоч би й у Кваси – думаю я – далекувато, правда, але сидіти-чекати немає ніякої можливості. Йду... ("Белое Безмолвие" Дж. Лондон)... Страшнувато.

Через годинку виходжу із зони туману і бачу перед собою низ великої білої гори, здогадуюсь, що то Близниця, і я десь на безіменному горбочку зі сторони не то Квасів, не то Ясіні. Нарешті вдається зв'язатись зі своїми. Всі попередні спроби закінчувались нічим. Повідомляю прикру ситуацію, кажу, що назад ні за що – там продовжується завірюха, а тут тихо й затишно, правда снігу валом... Коротше, йду вниз, може спущусь у Кваси, питаю поради, вже точно бачу подвійну вершину Близниці прямо перед собою, справа – масив Довбушанки, далі Синяк, Хом'як... Порадити щось заочно, звісно, важко. Юра каже: "Йди назад, ми тебе на вершині почекаєм." Ага! Дочекаються, я вже напівспустилась, йолки вже гори закривають...

 

Під вершиною, перед підйомом...                                              Юра на вершині Петроса. Фото Ілони

  Ілона на вершині Петроса. Фото Юри

Десь через півгодини зі мною зв'язуються рятувальники. І далі починається телефонна повість. Оцінити зможуть лише ті, хто знає, як я не терплю телефонні розмови, а ще краще ті, хто сам не терпить... Але я мужньо тримаю себе в руках, розмовляю більш-менш пристійно, зірвалась лише раз, вживши слово "жопа", мов я тут серед лісу по самі помідори, а ви голову морочите! (Мені протягом кількох годин дзвонили з 12-ти!!! різних номерів по кілька разів, з одного аж 13 – це мій сумний грьобаний рекорд!)

Тим часом сонце впевнено суне на захід, виходу не видно й близько, розбирає втома і відчай. Я трохи панікую, думаю про дитину (що вона ще надто маленька, щоб залишитись без мами), йду далі... І о! перша вдача – хатинка серед лісу і сліди (попередні я вже втратила давним-давно). Спочатку я ломанулась по слідам вправо, і дарма – траверс вів назад до гір, лише потратила час і сили. Повернулась, пішла вліво, за якийсь (оцінювати його ставало дедалі важче, а мобільник і так заколупав - постійно його діставати з-за пазухи!) час вийшла на полонину - дві хати, чотири кошари, щось таке... Одна хата на колодку, друга "запломбована" дротиком. Розкрутила, зайшла, подзвонила...

Поки чекала на дзвінок-відповідь, завалилась на лежак з матрасом (мелькнула думка про блохи, але звідки серед зими?) акурат навпроти відсутнього вікна (тобто відсутнього шкла у віконній рамі), у яке відверто і нагло світило сонце, прямо мені в обличчя... Дивно, але мабуть, то був один із найщасливіших моментів у моєму житті... важко то описати, і ще важче зрозуміти – наближається вечір, зима, гори, ніхто толком не знає, де я, і як мені звідти вибратись, у мене зі собою лиш мобільник, мій зв'язок з реальністю і моральна підтримка (цікаво, якби не телефон, я би впала у відчай чи справилась з панікою? от чесно – не знаю), а я лежу у якійсь Внутрішній Монголії ("Чапаев и Пустота", В. Пєлєвін), мені у писок світить західне сонце і... кайф! гм... ("Ангел західного вікна", Г. Майрінк)

Далі була дорога, широка і чітка – це плюс. Але дуже довга й нудна, багато снігу і скоро стемніє – це мінус. Той серпантин тягнувся і тягнуся, я все чекала, коли ж нарешті відкриється друге дихання, чомусь дуже нила поясниця, більше, ніж ноги... У сутінках я нарешті вияснила, де знаходжуся – Кевелівське лісництво, різні таблички тепер траплялися частіше, ніж треба. Але от повідомити про це не було можливості – відсутній зв'язок, я глибоко в... ущелині, йду понад річкою. От уже й темрява. Нарешті до мене прорвалися з дзвінками, і я запеленгувалась із "координатами" ). 

Далі – справа "техніки", просто дійти... Друге дихання, схоже, так і не відкрилося, зате ввімкнувся автопілот...

Перше електричне світло для мене було як... як... короче, полегшення – там люди, і ночувати в лісі мені вже точно не доведеться. Подзвонила, зустріли. О! Забула про ракети! Час від часу на протязі останньої години мені дзвонили і питали, чи не бачу я сигнал – хлопці з ракетниць стріляють. Я не бачила. Як виявилося, вони мене шукали в сусідній ущелині. А от коли я вже проходила останні метри, акурат під залізничним мостом (по якому якраз гатив потяг – повний спектр емоцій!) хлопці стрільнули іще раз, мабуть, просто так, щоб мене потішити чи що? – я побачила! Гарне видовище – летить собі червонява зіронька, спалахує і розлітається на три яскраві великі червоні зірки. 19.30.

Потім була операція "зоопарк" (у ролі диковинної звірушки, звісно, я). На дорозі біля бусика мене чекало кілька рятувальників і дивилися вони, що називається "во все глаза". "Чай-кава-капучіно?" – питають. "Вадяра-дєвкі-патєфон" – хотіла відповісти, але чемно відмовилась. Чаєм з термоса таки пригостили, і такого смачного чаю мені ще не доводилось пити, і таким темпом також. ) Поїхали в Ясіню, там була патрульна машина і ще кілька рятувальників. Знову я, звісно, в центрі уваги, така вся скромно стою збоку, поки базар-вокзал.

Далі їдемо вже патрульною у Лазещину. Там на мене чекають мої товариші, що поселились у хаті неподалік КПП (знесли з гори мій рюкзак, молодці!). Авто хату проїжджає і їде прямо на КПП, третя частина операції "зоопарк". Біля будинку купа людей, всі хочуть побачити "ето", а може й пощупати, але не наважуються, хоча пропозиція видати мене тут заміж звучала. Мені було ніяково, віддячити було нічим, і питати прейскурант було аж страшно, і якби й не потребувала моя скромна персона аж такої заварухи, і незручно за то все, і взагалі як оцінити життя..? Трохи потоптались, пожартували, і мене відпустили відпочивати. Хлопці, я вам таки вдячна! )

"Вдома" зустріли обіймами, я трохи переживала, що будуть злитись – зіпсувала ж півпоходу – тож від серця одразу відлягло. Заходив господар, теж на мене поглянути. ) Казав, що пройшла я дофіга і трохи... і добре, що змогла.

Вечерю готували дуже довго, сиділи теж. Заснула як дитина. Вранці додому. Петрос вийшов із туману і красувався мені назло, на прощання. )

Отакє.

Може б Юра щось іще додав від себе до цієї історії, але якась біда трапилася з коментами на цьому сайті – їх неможливо написати. (

P.s.: Для повноти картини мушу додати, що напередодні нашого приїзду в Лазещину на Говерлі знайшли труп, а пару днів перед тим з Петроса зняли двох поламаних дніпропетровців, котрі умудрилися звалитись з нього по різні боки... Таке тут трапляється щороку – з горами не жартують.

P.s.2: Прохання до друзів і родичів, що все це прочитають: батькам не розповідати, пліііз! )

жовта лінія – приїхали зі Львова автом,

оранжева – пройшли ввечері до колиби,

червона – пройшли вранці до підніжжя гори,

фіолетова – моє "соло",

за зеленою лінією, що відходить від фіолетової вправо, в долині річки – урочище Лопушанка, де мене шукали рятувальники.

Звісно, можливі неточності, ні, вони точно є ), і ці лінії, особливо фіолетова, аж ніяк не передають повної картини "мєтаній", але в загальному так.

Категорія: Мои файлы | Додав: mijmaliuk
Переглядів: 208 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: