Їхали автівкою, часу доволі, тож вирішили не напрягатись, виїхали в суботу, гарно виспавшись і спокійно приготувавшись. Всю дорогу хмарилось-туманилось, дрібні дощі йшли...

У Дземброні, місці нашого старту, живе баба Параска, котра, окрім хати у селі, має ще будинок-притулок для туристів, котрий по карпатським міркам є просто 5-ти зірковим готелем, ще й прямісінько по дорозі на Попа, якраз остання хата, далі - хіба кошари на полонині Смотрич. Отже, після недовгих вагань було вирішено поселитись у тому притулку-готелі, пробайдикувати решту дня і морально підготуватись до штурму.

О 6 ранку проспівав Андрієвий будильник. Але ми не поспішали. Не поспішали ми цілих 3 години, Рената вже аж замаялась чекати, бо не була в горах 6 років, і нервувала майже як перед першим побаченням... Але ми таки вийшли, "налєгкє", узявши лише перекус і теплі речі, в альпійському стилі ), повернутись планували біля 7-8 вечора.

Доволі бадьоро і без пригод ми видряпались на Смотрич (1898 м). Там було трохи мерзенно, добре хоч дощ перейшов у сніг, а то лиє і лиє - сльози Господні - як сказав Андрій, але ж Паска, де радість?! )) На вершині Смотрича ми заникались між камінням і трохи підбадьорились чайком. А далі почалося... Замість очікуваної перемички ми чомусь дуже швидко (занадто швидко!) потрапили на Вухатий Камінь (1858 м), звідки одразу ж знову ломанулись до перемички...

Слід сказати, що пейзажі нас оточували фантастичні - від апокаліптичних до містичних. Враження апокаліпсису створювали обгоріла начорно земля і напівобгорілі "кості" жерепу, що час від часу виринали з-під снігу, - восени тут була велетенська пожежа, згоріло півгори (без перебільшення), вся південна сторона Смотрича. Гарно доповнювала цю картину постать Ренати у довгому плащі з лижними палками, що виринала з туману, бракувало лише протигазу на обличчі... Але фотографувати не було натхнення, бо голову займала одна думка - де перемичка? і як нам її знайти?

Поступово ми занурились у повне молоко - зверху біло, внизу біло, і взагалі усюди, і чомусь дуже тихо і тепло, навіть опади припинились - просто "Белое безмолвие" як у Джека Лондона, лише дуже тепло чомусь... Отак ми і бродили, нарізали кола, зустрічали свої сліди... Врешті решт вибрались на якийсь хребет, у мене була слабенька надія, що Чорногірський, лише ближче вже до вершини Дзеброні, а не Попа Івана. Ну що ж, думаю, теж незле.., але щось не схоже, не пам*ятаю я там таких живописних камінюк. Андрій, по всьому було видно, теж не пам*ятав... Рената дивилась на нас як на Сусаніних. І тут ми вийшли знову на Вухатий Камінь! І вирішили, що то не найгірший варіант, адже вже 14.20. А на тому живописному хребті ми дійсно раніше не були, і навряд ще колись будемо, бо він в стороні від маршруту.

Чайок, коньяк, канапки, шоколад... Вирішили на Смотрич не повертатись, спускатись звідси, з Вухатого Каменя, для різноманітності, ну і щоб ще якихось пригод на голову пошукати, треба ж хоч якось частково компенсувати недостачу фізичних незгод і моральне невдоволення від невзятої вершини!.. І ми відразу промахнулись, пішли вниз безіменним відрогом між Вухатим і Смотричем, але нажаль вчасно схаменулись і перебрались на хребет Вухатого. В сторону потоку повернули теж вчасно, зате спустились занизько, і довелось карабкатись вгору засніженим буреломом. Але Андрій дуже швидко знайшов у лісі старий райшток - я зовсім розстроїлась - тепер вже зблукати ніде... )

Вийшли на полонину, а там і до нашого готелю без пригод. До ночі ще купа часу! Весь вечір втикали на хмари і туман...

Святкова вечеря, звісно. )

Вранці теж нікуди не поспішали. Спочатку навіть зблиснуло сонце, але далі було все по плану і прогнозу - знову дощі.

Попрощались з горами, Дзембронею, бабою Параскою, зі снігом і дощем...

А зворотня дорога потребує окремого матеріалу. ;)