У неділю вранці (хоча у нормальних людей, що живуть за сонцем, був уже справжнісінький обід) взяли ми два Миронових вєліка та й поїхали з його рідної Поляниці через села Буковець, Козаківка, Сукіль і Хащоватий... стоп. Хащоватий, присілок Сукілі (як я гарно вивчила місцеву географію )!), і був нашою кінцевою зупинкою як велосипедистів. Далі пішки і вгору, постійно вгору.
Наколо – золота осінь, сонце припікає майже як улітку, йти було жарко...
Зате на вершині – в самий раз, ідеальні умови для існування! ) Тепло, лагідно, ледь помітний вітерець, навколо небокрай, і тиша...
Сиділи ми там з годину. Сиділи би й довше, та день короткий, а ще униз, а завтра на роботу, а сьогодні мені ще й до Львова треба встигнути повернутись.
На моє щастя по дорозі вниз, у пошуках грибів, Мирон звернув не на ту стежину, і ми швидше спустились донизу. А якби пішли через водоспад, як планували, то до Львова я би вже їхала уранці...
Грибочків трохи знайшли, Мирон – білих, я – моховиків. Уже засушила ).
Повернулись у сутінках. Одразу стало дуже холодно – осінь... Я і тут знайшла пару-трійку котів, чи вони мене? )
|