Виїхали, як не дивно, вчасно, о 15.00, як і було домовлено. Але щось їхали дуже довго. Поїхали таки на заставу в Шибене - як нюхом чуяли. Намет в Шибеному ставили вже у темряві, на симпатичній, але дуже кривій, поляні.

Все так гарно починалось... До речі, коли ми вже наближались до мети, на горизонті розвіялись хмари і мелькнула обсерваторія на ПІЧі (Піп Іван Чорногірський), ніби дражнячись, і неспроста... Але сфотографувати я не встигла - знову набігли хмари.

По центру - гора Смотрич, лівіше у хмарах вдалині - ПІЧ

Отже, переночували ми відносно непогано, якщо не зважати на те, що намет стояв на ухилі, і ми трохи з*їжджали донизу, і що більша частина команди, тобто двоє ), замерзла вночі. 

Але вранці визирнуло сонце - і життя почало налагоджуватися... Поки Ліон не відійшов у сторону по "важливій справі". Почувся зойк, потім невдоволене бурмотіння. Ми з Вікою, попиваючи чайок і жмурячись на сонечко, почали підсміюючись гадати, що ж то воно там сталося. А було не смішно - Ліон підвернув ногу і сильно потягнув зв*язки чи щось таке (лише за місяць вияснилось, що то таки був перелом), доволі швидко стало зрозуміло, що він не зможе йти в похід. Настрій, звісно, спустився до нуля, у Ліона, мабуть, і в мінус пішло... 

Все ж таки ми поїхали далі. Вирішено було, що знайдемо для Ліона гарне місце на березі річки, а ми з Вікою трохи прогуляємось - не дарма ж проїхали сюди майже 300 км! 

На заставі нас зустріли доволі люб*язні і приємні прикордонники. Пояснили, що до чого, на кордон не пустили згідно з новенькою 2011 р. постановою, сказали, що до того ж там, де ми збирались пройти, зараз повінь. Але дозволили нам поїхати в Буркут по місцевий "нарзан". 

Що то була за дорога! Не до описання. Нас взагалі-то попередили на заставі, але Ліон сказав: "Та куди вже гірше", а прикордонник йому : "Гірше раз в 5". Не збрехав...

Повернулись на заставу і поїхали в сторону ПІЧа. Коли наша машина стала "човгати по дні", зупинились на поляні біля ріки. Ми з Вікою зібрали свої невеличкі торепки та й подалися в сторону озера Марічейка, через яке пролягає маршрут з Шибеного на ПІЧ. Доволі крутим пійдйомом вийшли на полонину Веснарка. 

Що там була за краса! Міріади крокусів, як зірок на небі! Румунські гори на горизонті, тепле весняне сонце, химерні хмарки, пташки цвірінькають... весна! Весна на Веснарці ). 

Ми вбили на тій полонині купу часу. Поки я не перефоткала всі крокуси, далі не посунулись ).

Попили чайку за столом біля колиби та й продовжили нашу чудесну прогулянку. З Веснарки дорога до Марічейки йде лісом, тут стали в нагоді бахіли, бо сніжку ще трохи є. 

Марічейка з*явилась як казка, хоч я і знала, що вона там буде, але все одно серце забилося швидко й радісно, коли її побачила. І хоч озеро ще вкрите кригою - все одно краса! Звісно, що ми і тут посиділи-почаювали. Тиша, спокій, краса - а влітку тут справжній пляж. 

Прогнав нас дощик, але нам і так було вже пора - обіцяли повернутися до 17 год...

Повернулись навіть швидше. Нас уже чекала ватра і казанки з водою. Перекусили під дрібним дощиком і подалися до Дземброні. Вирішили, що раз уже Ліону сидіти на місці - то принаймі з комфортом.

Поїхали до хати на горі, у якій я ночувала кілька днів тому з Ренатою й Андрієм - як вчасно я довідалась про ту хату! ) Всю дорогу до баби Параски лив проливний дощ... 

Тут слід зробити ліричний відступ і сказати, що з погодою нам у цьому поході неймовірно везло: дощ і вітер з*являлись і зникали ніби по замовленню! )) Коли ми вже йшли до хати на горі - дощ ледь крапав, а як прийшли - то перестав зовсім, і навіть була невеличка веселка. Ми розпалили піч, посиділи трохи за столом і рано лягли спати, бо вирішили з Вікою завтра штурмувати Попа Івана...

Далі буде )