Якось не змовляючись проминули "правильний" лівий поворот одразу за мостом (у Сколе – для тих, хто не в курсах) і пішли асфальтовою доріжкою, що веде до бази відпочинку. Я черговий раз захотіла спробувати щастя піднятись на Лопату іншим шляхом, бо той "правильний" набрид уже до оскомини.

Неподалік від джерел мінеральних вод (там є два, ближче – "руде", потипу нарзан, трохи далі – "блакитне", здається сірководневе), а точніше не доходячи до них, є симпатичні полянки з вічно стоптаною травою – плата за популярність. Ми якось спинялись там з Рутою. От акурат від "нашої" полянки з'явився місток через річку, якого раніше не було.

Знову ж, не змовляючись, ми подались тим містком через ріку і далі вгору на пагорб. Там я ще не ходила, тому одразу стала задоволена... Мушу зізнатись, що рішення йти на Лопату мені було несимпатичне, а тут намалювалась хоч якась пригода.

Стежка, як часто трапляється в горах, незабаром щезла, ніби розчинилась. ) Ми брели відрогом понад річкою, милувалися водоспадами, але пора було перебиратись на протилежний берег. Переправились, видерлися на пагорб і поступово набираючи висоту рухались у напрямку Лопати. Принаймі так ми думали.

З'явився перший сніжок, ніби білі язики там-сям на минулорічному листі під ногами. Стежкою і не пахло, ми взяли крутіше вгору – хотілося її знайти. Нарешті видерлися на дорогу, нарешті поснідали. Рушили далі, лісовозна дорога, як то за ними ведеться, скоро привела в нікуди, знову стали набирати висоту лісовими дебрями. Снігу вже було навалом, я раділа – люблю сніжок. )

Повезло вибратися на марковану стежку на сідлі – кращого місця навколо й не знайти. Далі дорога нас вела круто вгору, сніг глибшав...

Коли нарешті вийшли наверх, виявилось, що ми невідомо де. Навколо "молоко" і визначити свої координати шансів мало. Володя вирішив, що ми на хребті, котрий таки має привести до Лопати, от тільки в яку сторону йти. Повернули наліво. Я намагалась відновити в голові карту (якої у нас не було). Поряд з Лопатою є ще одна вершина, доволі близько – Кудрявець. Може то він?.. 

Побродивши туди-сюди з півгодини, таки повернули назад. Навколо багато доріг, але всі вони під снігом і видимість, можна сказати, відсутня. Тож при всьому багатстві вибору іншої альтернативи, як піти, звідки прийшли, не було, особливо враховуючи, що спуститись униз треба сьогодні, і у нас немає ніякого спорядження для ночівлі у горах в разі чого... Відмітили своє сходження на невідомий горбочок – все ж домінююча висота, наскільки було можливо роздивитись навколо. )

...Проминули місце, звідки вибрались на марковану стежку, і пішли далі відрогом. Знову все закінчилось пошуками наступної стежки, вдалося вийти на вже знайому лісовозну дорогу, звідки через деякий час стежина вела круто вліво до потоку (головне – не проскакати) і "переходила" через нього на сусідній горб. Тут ми присіли випити пару грам за пригоду. Далі вже все йшло як по маслу – стежка більше не губилась, на голову нічого не падало, туман розвіявся, виглянуло сонце. Ми навіть трохи позасмагали біля ріки поряд з мостом у Сколе.

В автобусі до Львова розмістилися на "бамбетлі", як сказав Володя, тобто на задніх сидіннях, більшість дороги проспали. Бо ж повезло з переведенням годинників – по старому часу я встала вранці о 4.30! щоб встигнути на "мукачівку"*.

* "мукачівка" - електропотяг (воно ж "електричка") Львів-Мукачево.