Не ходили ми з Олексієм у гори дуже давно, бо з надцять років тому він виїхав до Німеччини. І от... через ці надцять років був задуманий спільний похід у гори давніх друзів, членів ЗАТ "Дикі кабани". Із сумом маю зауважити, що, як показала підготовка і сам похід, товариство це залишилось жити у кількості двох давніх членів, власне мене й Олексія. Але, не все так зле, бо з'явилося два нових юних кандидата - власне, наші доньки, Олексійова 12-літня Тіса (Беатріса) й моя 8-літня Рута. Вони мужньо витримали всі випробування 4-денного походу, але все за порядком...
Виїхали ранковим автобусом зі Львова до Франека. Об 11 год були на Івано-Франківському залізничному вокзалі, трохи побігали туди-сюди й поїхали на АС-3, звідки мали вирушити у Стару Гуту. Маршрутка тягнулася містом неймовірно довго, мало не зо півдороги до Львова по часу... На АС-3 довелося хоч-не-хоч підкріпитися у місцевій забігайлівці - було ще 1,5 год до нашого автобуса в Гуту. Пишу всі ці деталі, щоб оцінити терпіння наших дітей, бо добирання у гори громадським транспортом потребує багато терпіння і сил. Потім ще тягнулися в Стару Гуту біля двох годин. Задощило, було не особливо весело, але ми не падали духом - нас мало, але ми "в тєльняшках"! )
 
І от ми на місці старту, 15 год. Пару км ще пройшлися селом, далі мокрою й слизькою дорогою, бездоріжжям, болотом і т.п... Часто зупинялися, діти (принаймі моя Рута) не звикли до такої тривалої прогулянки, ще й у таких погодних умовах і з доволі важкими, як для них, наплічниками.
 
Але ми продовжували рух. Перша довга зупинка була, коли пройшли мисливський будиночок, це десь 5-6 км від автобусної зупинки. Там перекусили під мисливською вишкою, трохи перепочили, і далі... Діти почали втягуватись, але все ж іще через пару-трійку км Рута вже пленталась неохоче. Якби не Тіса, то була б трагедія у її виконанні. А з подружкою воно і веселіше і, може, трохи соромно здаватися.
 
Зупинилися на нічліг біля лісопункту Межиріки. Завтра мав початися підйом, бо сьогодні йшли лише з легким ухилом догори, дуже плавним. Тож треба добре відпочити, а вже вечоріє. Місць для стоянок там багато, тому ми трохи поперебирали, зате вибрали місце хоть куди, навіть з краєвидом. Поставили намет і навіть розпалили вогнище, що було непросто - навколо все мокре. Ватра нам потрібна була в основному для краси, ну і погрітися, бо Олексій взяв із собою пальник, тож готували ми на ньому.
 
Рута доволі швидко пішла спати, що не дивно - рано встала, море вражень, свіже повітря, та й пізно вже. Ми теж не дуже засиділись, завтра треба вставати не пізніше 7.30.
Сніданок був у всіх різний. Рута їжею перебирала як і завжди. Основною їжею у поході в неї були ковбаса з хлібом, печиво зі згущенкою і цукерки. Ми ще їли рис і гречку з тушонками, консерви з бобами, а також рибні консерви (Руті сподобався тунець!), на сніданок - вівсянку з родзинками і багато іншого. Тіса порадувала мене своєю майже всеядністю. Особливо, коли я побачила у неї в одній руці мисливську сосиску, а в другій - печиво зі згущенкою - наша людина!
 
Цього дня нам довелося переходити річку (ту саму Бистрицю Солотвинську, що витікає з полонини Рущина) разів із 15! Іноді доволі ризиковано. Олексій одного разу впав з мокрої колоди і забив руку, а Руту разок перенесли на плечах пробігаючі повз нас хлопці - вони не мудрували як ми, а просто у кросах валили вбрід по воді. А ми і роззувалися, і по каменях скакали, і по колодах-містках ходили. Це дуже урізноманітнило нам шлях - було нескучно.
 
 
 
Але чим вище і стрімкіше ставало, тим частіше ми зупинялися перепочити, до того ж пригрівало сонце...
 
 
 
На Рущину вибрели вже добряче потомлені. Вийшли з лісу, і одразу сонце у голову припекло. Тож полониною плелися доволі мляво, байдуже пройшли витоки ріки, яка супроводжувала нас ці два дні. Дотягнули таки до полонини Бистра, де є руїни туристичного притулку 1936 р. Рута вже навіть готова була пустити сльозу, зовсім розклеїлася. А я все намагалася розбурхати всіх, тицяючи пальцем у нашу мету - Сивулю, котра велетенською громадою здіймалася над полониною. Чомусь нікого не надихнуло це видовище. Всі попадали на траву - відхідняк.
 
Діти реанімувалися дуже швидко. Рута почала бавитися своїм лемуром (у поході він грав роль покемона, ми навіть придумали кодову назву нашому походу - "Покемон-тур"), а Тіса бродила між руїнами і каменюками - ловила ящірок. Це заняття неабияк вразило і надихнуло Руту, тож вона приєдналась. Я принесла воду, Олексій приготував чай, почався імпровізований обід. Їв, хто що хотів, робив, хто що хотів - і так дві години.
 
Але пора було вирішити як жити далі. Я відчувала, що всі вже би тут і залишались. Але в такому разі ми не встигнемо зробити навіть програму-мінімум у запланований термін. Тому я наполягла на тому, щоб іти далі. Мушу знову похвалити своїх супутників, звісно - особливо мужність дівчаток, але й Олексія також - він ішов у похід уперше за довгий час, після недуги, і з важкезним рюкзаком, було тяжко, але він мовчки прийняв моє рішення йти сьогодні на Сивулю, що само по собі непросто, а тим більше з урахуванням обставин, ще й на ніч глядя - вже минула 5-а вечора.
 
Оскільки неясно було, де ми сьогодні заночуємо, але ясно було, що до води не дійдемо - взяли воду з собою. На Малу Сивулю не пішли, на роздоріжжі повернули вліво і траверсували її. Пішли одразу на Велику, щоб зекономити час і сили. І правильно зробили. Час від часу зустрічні туристи дивувалися присутності тут Рути, особливо двоє дівчат вразились, навіть розпитували - як воно, їй, маленькій, тут? А Рута, до речі, не така вже й маленька - дівуля вимахала що треба, ще й рюкзак тягнула.
Мушу сказати, що види з того траверсу - бомбезні, у тому числі через стрімкість схилу, Рущина - як на долоні. Тож я рада, що побувала там - най вибачає Мала Сивуля, що цього разу я її проігнорила.
 
 
Вийшли на сідло між Сивулями, перепочинок, і нарешті "фінішна пряма" - люблю той складний підйом на Велику Сивулю (1836 м), ті великі брили, немаленький ухил і красота навколо!..
Піднялися доволі легко, трохи потусували на вершині, фотосесія - аякже! Привітали один одного, особливо Руту, бо для Тіси то не перша вершина, вона вже була на Говерлі. А в Рути - перша, і така недитяча. Почали підмерзати, та й пора донизу - шукати місце для ночівлі.
 
Спустилися з гори і на першому-ліпшому умовно рівному місці вирішили зупинятися, бо час пізній, скоро стемніє. Тим більше, що побачили трохи нижче сухі дерева. Я одразу розімріялась, як сидітиму на хребті під зірками біля ватри, і побігла по ті дрова, Олексій теж наніс кучу. Але не тут-то було - як здійнявся вітрюган! Ми не те, що вогонь не розпалили, там сидіти було неможливо. Тож діти запакувалися у намет, як тільки його поставили, Рута вдягнула все, що мала, і ще мого трохи - вітер був дуже холодний. Олексій спустився нижче, на підвітряну сторону - там було достатньо тихо, щоб повечеряти. Але Рута все ж вечеряла в наметі, бо дуже мерзла. Та то був лише початок наших випробувань цієї ночі.
 
 
А вночі ми майже не спали - все гадали, чи витримає намет такий напір. Серед ночі бинтували Олексію травмовану руку - сильно розболілася, а також о 3-й ночі вибігали дотикати всі кілки, що ще мали (їх було на кілька більше, ніж треба), про всяк випадок. Це ненадовго мене заспокоїло, в основному я тупо лежала і чекала ранку, час від часу відсувала від себе Руту з Тісою, бо так впресовували мене у стінку намету, що ворухнутись не могла. Також відтягала їх від входу, куди сповзали через ухил. Коротко кажучи, цікаво й змістовно провела час.
Вранці вітер чомусь не вщух, тож снідати теж довелося на ухилі з підвітряного боку хребта. Але вже світило сонечко, тож все одно було якось веселіше. Навіть Рута вилізла з нори до нас. І покемон.
 
 
Продовжили рухатися хребтом. Проминули руїни укріплень 1914 р., піднялися на Лопушну (1772 м). Довго спускалися стрімким схилом на перевал Боревка, часто зупинялися. Тож коли нарешті туди причалапали, у повітрі знову зависла їдея тут залишатися. Тим більше, що й година була та ж сама, що вчора на Бистрій, перед Сивулями. Вирішили теж добре тут відпочити, пообідати, а тоді пройти скільки встигнемо у потрібному напрямку, щоб на останній день не залишити надто багато.
 
 
 
 
Місце у нас було козирне, дійсно хотілося залишитись. Але ми потусувались тут від душі і пішли далі, в сторону Старої Гути. Пройти довелося немало, тому що на схилі не зупинишся. Так ми дійшли до річки Лопушної, притоки Бистриці Солотвинської, і в ліску, як тільки вирівнявся рельєф, набрели на стоянку - там і залишились на ніч.
 
Ця стоянка була самою суперовою. Розвели велику ватру, персональну ватрочку розвели й для лемура-покемона. Гарно посиділи всі разом, от тільки спати всі вклалися рано, бо були потомлені й невиспані. Я сама сиділа якийсь час біля вогню, виглядала зорі між деревами, гадала, чи буде дощ... Був, серед ночі полило, навіть громовицю чути було. Я спочатку тішилася, а потім пригадала, що на вулиці залишились мої черевики й наплічник Олексія з хавчиком - довелося вибігати.
 
Вранці все було мокрим, а особливо намет. Але настрій у нас був класний, хоч і пора додому, а це для мене завжди сумно - покидати гори.
Доволі бадьоро посунули ми вздовж ріки, незабаром дійшли до мисливського будиночка, звідки будемо вже йти тою ж дорогою, що йшли три дні тому, лише в протилежному напрямку. Припікало сонце, і ми зупинилися перепочити на поляні. Олексій натрусив диких яблук і варив компот. Я сушила намет. Діти ловили жаб у калюжах, Тіса впіймала кілька штук, різних розмірів і мастей. Отак ми розслаблено почувалися, поки не помітили дощову хмару, що сунула з-за обрію. У темпі вальсу запакували намет і все решта, випили компот і гайда.
 
 
 
 
Дощ гуляв-гуляв і нас таки не оминув. Була справжня гроза, лило як з відра, а ми вперто шурували вперед. Доволі швидко змокли, але продовжували йти у швидкому темпі, щоб пошвидше до автобуса... Я переживала, чи витримає такий темп Рута, але вона не жалілася, мабуть, теж хотіла пошвидше дійти.
Поспішали ми, як виявилося на зупинці, дарма - автобус поїхав 30 хв тому, наступний буде більше, ніж за 2 год. А ми мокрі, і подітися нікуди. Прилаштувалися у магазині поряд, там було два столи з лавками для випити-закусити, як сказала продавщиця. А ще вона заварила нам чай і каву. Ми купили у неї трохи смаколиків, трохи своїх витягли. Так якось ті дві години й пролетіли, доволі швидко, як на мокрі обставини.
Тим часом люд підтягувався, і натягнувся на цілий забитий автобус - половина туристів, може навіть більше, з рюкзаками точно більше! )
 
До Франківська доїхали весело, співали пісні. З АС-3 до АС-2 під'їхали таксівкою, і дуже доречно - там якраз стояв автобус до Львова, ніби нас чекав. І їхав той бус на диво швидко, тож у Львів ми прибули раніше, ніж зазвичай. Далі, правда, у нас із Рутою було проблемне добирання додому, в результаті якого ми проїхали одну зупинку маршруткою, а далі йшли пішки від Жиркомбінату. Рута не видала ні звука, чим остаточно підвердила, що варта гордого звання "Дикий кабан", ну поки що "Дике поросятко". )
|
