Обігнули справа гору Маковицю з вишкою і натрапили на господу з балакучою і приємною аборигенкою, набрали води, отримали інструктаж і - далі... густими травами, квітучими полями... сонце пекло, вітрюган підморожував. Доволі довго петляли траверсом у лісі і нарешті вийшли на полонину. Перше, що побачили при виході з лісу, - Говерлу! А ще за пару кроків - і всю Чорногору, аж до Попа Івана...
Трохи посиділи, побалакали з конями, вітер забрав мою сідачку. Вітер шмагав так, що сидіти довго не хотілось, тож пішли гуляти хребтом. За якусь годинку-дві вийшли на Костричу - найвищу вершину хребта (1589 м). Далі були Кострич і Костриця ). І постійно вся Чорногора як на долоні, і вітер з її боку. Хребет Кострич йде паралельно до Чорногірського хребта, тож навряд чи є краще місце для оглядин Чорногори.
По дорозі трішки паслися в чорничниках, і взагалі не поспішали, оскільки вже було очевидно, що цей хребтик легко проходиться за один день. Нашим завданням було знайти гарне й зручне місце для стоянки. І ми його знайшли, магічне місце, заговорене на сон ). Галявинка на горбочку перед входом до лісу, з трьох боків оточена ялинками, з місцем для намету й вогню, і з виглядом на Чорногору. Трохи нижче - невеличка загорожа з хрестом, столом і лавками, звідки є вигляд на обидва боки, і Чорногору, і маловідомі вершини Покутсько-Буковинських Карпат. А також вдалині виднілися хребет Явірник, Хом*як, Синяк і хребет Довбушанки...
Навколо купа дрів, а внизу колиба і напевно що вода. Але вода у нас була з собою, і йти вниз було ліньки, так розморило ). Це місце навіює сон і спокій, виганає з голови думки і очищує від всілякого шмельцу: суєти, переживань і т.п... Тут можна відпочити тілом і душею. Чим ми і займалися решту дня (з 2-ї години!). Я пригадала Олегову мрію, і стало аж якось незручно. Але дуже коротко - місце ж зачароване на відсутність думок ;).
Вночі штормило, але деталі вислизають з пам*яті - спали як діти. О 5-ій ранку я побігла зустрічати сонце, фотографувала, сиділа з картою перед Чорногорою і водила пальцем... ) І так дві години! ))
Говерла капризувала, Піп Іван тримав оборону. З*явилася веселка, блиснуло над Говерлою, і було вже очевидно, що нас полиє. Веселка з*являлась і щезала, гуркотіла громовиця, випали перші краплі дощу. Я розбудила Віку - хіба можна пропустити таку виставу?! )
Але незабаром ми заскочили у намет, бо розійшлася гроза...
За годинку вже ніби й не було грози - Говерла змінила гнів на милість. Ми пішли за стіл чаювати, та незабаром знову щось набурмосилося з боку Говерли. Нам було пора...
Дорога вниз була приємною, поки ми не дійшли до висілок. Пройшлися квітучими й пахучими полями - то ще було добре. А потім взяли азимут на церкву села Красник і спустилися в долину, сподіваючись знайти якусь стежку до центру села. Забурились на чужі поля й городи, пройшлися "конячими" полянами з моквою, втратили лік перелазам і бомкам, втомилися більше, ніж в горах, і нарешті вийшли на дорогу. Перед виходом "у люди" скупалися в маленькому водоспаді - і як на світ народилися ).
Далі від уже добре знайомого роздоріжжя Верховина-Ворохта-Буркут (була 1-а год дня) почалося добирання додому, яке окремої розповіді не заслуговує. Ця дорога додому завжди сумна й переважно важка. Можна, навіть бажано, її трохи полегшити пивом і засолодити морозивом. )
згодна! думаю, що навесні і восени там не гірше 