А все так гарно починалось. Вирушили як завжди з Мироном, на ніч глядя. Хоча у Бистрець приїхали раніше, ніж попереднього разу у Луги. І відповідно на маршрут вийшли раніше. 

Дорога була гарною, погода прекрасною, йшлося легко. На виході з лісу зустріли збирачів ісландського моху з малюсіньким кумедним песиком. Хлопчина сказав, що Шпиці он за тою горою, а спускатися через Погорівку важко. Вирішили - поживем-побачим.

Уже в темряві дійшли до Шпиць (як виявилося наступного ранку), знайшли рівне місце на хребті, поставили намет. Мирон швидко вклався у спальник, він з нічної зміни. А я варила собі чай, милувалась зірками й тривожно зиркала у сторону грози - громовиці були вражаючі, я без надії сподівалась, що нас то омине.

Не оминуло. О 2 ночі як почалося!.. Півгодини гриміло й блискало без зупину, у наметі можна було читати. Потім іще півгодини з невеликими перервами. Дощ лупив так, що не виключаю град. Було напевно дуже красиво, але страшно було навіть випхати носа назовні. Таким чином зо 2 години серед ночі я лежала тупо боячись громовиці, серед блискавок і вітрів. Останні шманали нашу "хатину" на совість.

Вранці надворі виявився очікуваний туман. Я виглянула і вирішила ще чуть-чуть поспати в надії, що він трохи розвіється, але дарма. Довелося йти так. Їсти не хотілось. Шпиці мене знову надурили, але я не ображаюсь - атмосферність зашкалювала. 

На Ребрах я перекусила яблучком, Мирон - здається, грушкою. Пішли далі по Чорногірському хребту, минули поворот на о. Бребенескул. Нас цікавила однойменна вершина - десь перед нею біля стовпчика 25/5 мала починатися стежка донизу, по відрогу Кедроватий Погорілка.

На безіменній висоті 1981,3 м ми сіли поснідати. До речі, неподалік цієї вершини ми пройшли місце, марковане оранжевою люмінісцентною фарбою - спуск у долину лівіше Кедроватого, але я хотіла на хребет. )

Вітер час від часу розривав туман на клапті і відкривав нам гору Бребенескул у всій її величній красі. Я намагалася розгледіти на сідлі заповітний стовпець, але намарне. Тож ми помилувались ще трохи Бребенескулом, розгледіли стежку прямо з місця трапези і пішли нею на хребет Кедроватого.

Спочатку все було файно, ну, окрім того, що ніц не видно через туман. Але незабаром почався жереп, і тут треба було шукати стежку праворуч. Але ми подумали - що ми, жерепу не бачили? - і пішли прямо - скільки там того жерепу..? Його виявилося ні мало - ні багато, а на добрих 3 години... Ще й мокрого... Штани відіпралися лише за другим разом, рюкзак і досі у смолі й екологічно-чистому бруді. Голки були всюди, а у волосся вчепилися намертво, цілими жмутами, виймала потім довго... Бувала я у жерепі під Синяком, і Берть з Буштулом довелося проходити. Але там..! Шанувальникам жерепу - рекомендую!

Та рано чи пізно все закінчується, тож ми вибралися таки на дорогу. Я - напівпритомна. Але щаслива, що під ногами уже земля, та ще й стежка. А тут іще й розпогодилося - ну це ж треба так?!. 

Доведеться знову йти у ті місця. Щоб нарешті Шпиці побачити не в тумані, і Кізі Улоги, і Гаджину...