2 липня

Діти асфальту

До повороту Вишківський Горган-Синевир все йшло по плану. А ближче до Синевиру (мається на увазі озеро, а не село) дорога почала гуляти. Трохи походили у розвідки, але таки пішли не туди. Причому майже свідомо, оскільки так лягла карта (не мапа, а та карта, котрою у дурня грають )).

Невдовзі зустріли групу туристів, котрі повернулися з тривалої розвідки у тому ж районі, і не радили нам туди йти. Сказали, що на мапі гарно намальовано, а в реальності не дорога, а лісорубський жах. Тож вервечкою разом із ними ми потопали вниз, куди зовсім не хотілося. Хотілося обійти озеро верхами, а натомість спустилися на дорогу, іще нижче його рівня.

Була слабенька надія під'їхати чимось кілька км в потрібному напрямку, щоб не топати автотрасою. Але намарне - довелося дві години вдихати випари свіжопокладеного асфальту в околицях села Синевирська Поляна. Топали до місця стоянки більше двох годин, через усе село. Мені було хижо, навіть дуже. Але якось дійшла, щоправда півгодини потому я була просто "тіло", яке хотіло спокійно лежати й не рухатись, навіть їсти-пити не хотілося, взагалі нічого, тільки горизонтальне положення.

Місце було непогане - поляна, ріка, ватра, все ок, але хотілося в гори, пошвидше, бо гори лікують. )

3 липня

А все так добре починалось...

Після сніданку продовжили топати трасою. Приблизно за годину дійшли до роздоріжжя, де наші з Володею дороги розійшлися на дві години. Я пішла в урочище Яворинка, звідки почала підйматися на хребет Пішконя, Володя пішов до Музею лісу й сплаву, звідки підіймався туди ж. Зустрілися ми біля повороту на Озірце - перед ним ці дві дороги сходяться.

За цей час нас попарило сонечко, освіжив вітер і покропив дощик. На Озірце не пішли, берегли сили. Ще за дві години вийшли на хребет і давай валятись - припікало сонце, але вітер був доволі прохолодний. Ледве змусили себе піти далі, так добре було там лежати.

Десь посеред хребта сіли перекусити. Погода мінялася, різко схолодніло, повалив туман зі сторони Колочави. Повз нас пройшла група 19 чол. місцевих, тобто закарпатців - у них був похід вихідного дня, веселі такі, різного віку. Трохи позаздрилось, що мають таку велику групу бажаючих йти в гори, у нас із цим пробема.

На Негровець, головну вершину хреба Пішконя, піднялися разом з ними. Але там ми не затримались, бо мали ще спуститися сьогодні в Колочаву. Тож живенько так потопали донизу.

Гарно топали до полонинки, звідки вже добре було видно село, чути собак і авто. Але все це оманливо. Після полонини стежка щезла, як не шукали - нема і все, лише козячі стежульки місцями. Погуляли лісом від душі - дуже стрімкий схил, грунт з камінюками і минулорічним листям, лісові завали, ожина, кропива... і коли уже здавалося, що гірше не придумаєш - піщов дощ...

Впали до потоку, як воно і буває в таких випадках, там теж весело, але все ж трохи краще. Дивно, але спустилися майже куди треба - не сильно промахнулись. Заночували на краю села. Хоч цього вечора теж добряче підтоптались, все ж я почувалась краще - таки гори! Навіть дощ не псував ситуацію.

4 липня

"Колочава моя - моє рідне село..." - постійно крутилася в голові пісня, почута тиждень тому тут же, але в зовсім інших обставинах.

Топали ми вранці Колочавою зо 8 км. Посеред села зайшли пити пиво, спекотно було. Кнайпа не абияка, а славнозвісна "Жандармська управа", трохи засиділись там, гарно сиділось.

Пройшли повз скансен, де були тиждень тому, іще далі, і нарешті вгору. Підйом був класний, бадьорий. Вийшли на хребет Красний верх, перекусили. Далі вже якось автоматом піднялися на хр. Красна, направо г. Топас з вишкою понад 100 м, але нам туди не треба, не цього разу.

Йдемо прямо по хребту, палить сонце, холоднючий вітер. Я подумки намітила собі зупинку біля труб - хто був на Красній, той знає... Там дозволили собі трохи релаксу. Приїхали чеські роверисти, почали товктися по трубах і фоткатися. Чехів, до речі, там зустрічали регулярно, кілька різних груп, наших - жодної.

Найвищі вершини Красної - Сиглянський, Гропа і Климова - пройшли траверсами, бо до стоянки ще далеко, а часу й сил залишилося мало. І от надибали місцину - дрова трохи є, воду набрали з джерела на траверсі, місце під намет прямісінько на хребті - краєвидів завались, нарешті! Цього вечора втома де і поділася - прекрасні картини навколо, захід сонця, свіже холодне гірське повітря реабілітували дуже швидко. От лише ступні вперто гуділи про своє.

5 липня

Красива Красна

Ранок був радісним, свіжим і сонячним. Неподалік нашої стоянки була стоянка вівчарів. Звідти ще звечора долинали мекання-бекання, дзеленькіт дзвіночків та гавкіт собак. Вранці ми пройшли повз них. Тварини уже були на пасовиську, але нам зустрілися пара коней, самотня овечка та господар з сином, що варили кулешу.

Дорога вниз була досить легкою, хоча донизу нам ще було що йти - через дві години ходу вказівник повідомив, що до Усть-Чорної іще 11 км. Була й коротша дорога, але ми не ризикнули - подивилися на той спуск збоку і пригадали позавчорашній лісок.

В селі на зупинці зустріли знову ж групу чехів, з ними доїхали до Тячева. Далі з Тячева до Мукачева, і звідти вже потягом до Львова. Вдома були в 1 ночі. Вибиратися з тих країв довго й дорого - це чи не єдиний їх мінус.