От ми і в Воловці. На горизонті хрест на горі – то перша точка нашого маршруту. Далася нам важко, як і завжди перший набір висоти.
Схили гори всіяні чорницями, таке враження, що вся Боржава – суцільний великий чорничник ).
На вершині з хрестом
Наступним пунктом була гора з хрестом В.Чорноволу, який ми так і не знайшли (є підозра, що пройшли повз нього на Плаї). Минули г. Темнатик і на роздоріжжі перед г. Плай зі станцією зустріли групу молоді, що йшла ночувати на г. Стой, найвищу вершину Боржави і околиць. Хлопці сказали нам, де набрати води. Поки Олег гуляв за нею, я підмерзала на сильному і холодному верховому вітрі. Станцію ми минули не заходячи, бо щось були вже втомлені, а я до того ж помилилася з відстанню, яку нам ще треба було пройти – переплутала вершини, прийняла Стой за Великий Верх, і через це вважала, що нам ще дуже багато йти. І от ми вже подолали Полонинський хребет, думаючи, що лише йдемо до нього. Траверснули В.В. (Великий Верх) – і тут я нарешті второпала: от вона – підкова Боржави, от він – Стой (котрий я прийняла за В.В.), а от на вершину В.В. довелося повертатись.
Вибаченням за таку ганебну помилку мені може слугувати те, що я була на Боржаві всього двічі, дуже давно, і обидва рази в тумані.
На Великий Верх
Ранок на стоянці
На вершині довго не були, бо таки холодно – такий вітерець! Правда, молодим людям у майже пляжному вбранні, яких ми там застали, це не заважало – молода гаряча кров панімаєш! ) А наш шлях лежав униз, до водоспаду Шипот. Спуск був... сказати стрімкий – нічого не сказати! Я разів зо 5-6 впала на п*яту точку, але майже не вдарилась, бо дуже мала відстань лишалась між нею і землею ). Коли нарешті дійшли до лісу, взяли по дрину у поміч, я згадувала свої альпенштоки, черговий раз залишені вдома...
І от ми на водоспаді – красавєц! Я спокусилася на купання, і хоч було вже пізно і холодно, зате не було людей. Ще трохи побродивши у пошуках "хіпарської" поляни (безрезультатно, роз*їхались вже мабуть), ми знайшли місце для стоянки, таке собі, але то я вже перебірлива стала ).
Водоспад Шипот Дерев*яна церка в Гукливому (XVIII ст.)
Вранці неспішно встали, поїли, зібрались. Проконсультувались з місцевим чоловіком і рушили вгору, щоб перевалити через відрог В.В., гору під назвою Ряпецка, і далі за маркованим на карті маршрутом піти до самого Воловця.
Але не так сталося як гадалося. Спочатку все йшло добре, як карта пише, а от від Ряпецкої пішло не так, в результаті ми спустилися у Гукливий, що вже одного разу з нами траплялося, правда давно і в тумані ).
Цього разу ми пішли туди майже свідомо. ) Бо теоретично могли минути висілки і піти далі горбами-дорогами до Воловця, але щось так вже ніженьки боліли, ступні особливо, та й квитки у нас були на потяг у зворотню дорогу, треба ж встигнути, і пива хотілось спокійно попити... Тож ми пройшли 3 км Гукливим до траси, а там майже одразу підвернувся автобус, що підкинув нас до Воловця – повезло можна сказати, бо якийсь проїжджий велосипедист лякав, що автобуса вже не буде.
г. Великий Верх позаду відрогу Внизу – с. Гукливе
У Воловці ми встигли навіть зробити на пальнику обід. Всілися на березі річки неподалік вокзалу, опустили у воду свої стоптані ступні... кайф ))
По приїзді у Львів виявилось, що "мукачівка" тепер прибуває до головного, а не приміського, вокзалу, тож довелося ще й до хати тупати пішки, через колію, щоб уже повністю відчути всі радощі похідного життя.
|