Паска ідеально підходить для походу в гори.
Отже, в суботу вранці Рута із задоволенням поїхала до баби з дідом в Суховолю святкувати Великдень, а ми з Олегом поїхали славною "мукачівкою" у Тухлю.
О 13 год були на Кіндраті (г. Кіндрат 1156 м). Гарний перехід звідти до Матагова (г. Матагів 1217 м), полонинами, "густонаселеними" місцевими "лопухами". Не знаю назви тієї рослини, але має велике, як у лопуха, листя, тож звикла так їх називати. Ті полонини пам*ятні мені масою підсніжників, бачених років з 10 тому на першотравневі свята. З того часу мріяла побачити то прекрасне диво знову, через що в основному і був обраний цей маршрут. Але цього разу не судилося. Весна прийшла у гори рано, і за весь похід ми побачили лише кілька пролісків у лісі, на північному схилі гори Зелемінь, де мало заглядає сонце. На той момент я була вже у підмореному стані, і спускатися навіть тих пару метрів донизу, щоб сфотографувати квіти, бажання не виникло, тож Олег, який їх і знайшов, сфоткав то чудо мобільником. Хоча я свій "великий" фотік брала власне для знімання пролісків, але ж для полян пролісків, а не пари-трійки штук! )
Підйом на Кіндрат Чайок з тортиком
Віднайти доріжку на Матагів вдалося не одразу. Потрібно трохи повернутися з вершини назад і там вже буде потрібна стежка, у сх напрямку. А ми вже почали було рухатися в напрямку с. Либохора.
Після Матагова починається нелегка ділянка маршруту, треба знайти перемичку до Менчіла (г. Менчіл 1216 м), і не впасти нижче. А стежки немає, а місцями вирубка і бурелом... Десь за півгодини спуску у пн-пн-сх напрямку вийшли на тракторну дорогу з будкою, почали рухатися вгору. Важко дався той Менчіл. Але то був лише початок. Була десь 16 год, ми вже трохи притомились, а ще йти і йти, до Зелемінського хребта і ще по ньому "трохи", до стоянки з водою...
На Матагові Стоянка Анемони ввечері
Рідні ноги чомусь поважчали і почали заплітатися, мозкова дільність робила все довші перерви і вмикався автопілот – так ми брели хребтом Зелемінь (Зелем*янка). Коли до стоянки під горою, яку мій друг Мирон називає Набивки (1265 м), було вже рукою подати, я, щоб підбадьорити Олега, кажу: "Вже зовсім близько", він: "Скільки?", я: "Метрів 200-300", Олег: "О!" (потипу багато )) – по цьому приблизно можна уявити наш стан).
На стоянці ми, як водиться при таких навантаженнях, не могли ніяк напитися, чай заварювали двічі, я і втретє захотіла, але вже влом було щось робити, наново вогонь і т.д. Ми возилися з вечерею і табором доволі неспішно – і сил вже не було, і спішити нікуди – тим не менше о 8-й вечора ми вже випили свій другий чай, і навіть трохи підмерзли, було вогко, туманно, співали пташки, вогонь погас. Залізли по спальничкам і страшенно тішились, що вже не треба нікуди йти )). Коли стемніло, пташки враз змовкли, ніби хтось їх вимкнув.
Великодній ранок
Я вночі щось підмерзла у своєму спальнику "3 сезони", і це у травні! Не гуд.
Вдосвіта дуже довго кувала зозуля, сподіваюсь, що то нам ). Крізь дерева й туман все одно пригрівало сонечко, і нам дуже смачно лежалось до 9 год. Знову не поспішали зі сніданням і зборами – часу купа, спішити нікуди, навіть не знаю, коли вийшли. З Набивок через Мутну (г. Мутна 1261 м) пішли на Лопату (г. Лопата 1211 м), давно й добре відому нам вершину, спуск з якої у Сколе добряче вже набрид. Тож вирішили урізноманітнити програму, і пішли на сусідній Кудрявець (г. Кудрявець 1242 м), звідки доволі легко можна спуститись у Гребенів, але ми (в основному я) легких шляхів не шукаємо. Тож з Кудрявця пішли ще на Зелемінь (г. Зелемінь 1178 м), що замикає однойменний хребет, і таким чином пройшли його весь.
Вершина гори Набивки На Лопату
Неподалік Лопати надибали стоянку з лунг-та (буддійські прапорці з молитвами)
На Зелеміні починається саме цікаве. Спочатку бродиш трохи між горбами і намагаєшся зрозуміти, котрий же із них є вершиною, тоді знаходиш таку собі відносну стежину і врешті виходиш на лісовозну дорогу і страшні вирубки. Минулої осені ми тут промахнулись і спустились не в Гребенів, а акурат до нового пам*ятника князю Святославу, який чомусь фігурує "біля Сколе", хоча насправді він ближче до Гребенова. Я серйозно налаштувалась цього разу піти по "намальованому" маршруту.
Спочатку ми пішли якимось лівим у всіх значенням цього слова траверсом, який закінчився тупиком. Вже тоді я відчула втому, фізичну, моральну і т.п., ще й сонце припікало по-літньому. Довелося повертатися і лізти знову вгору. А там ми попрощалися із стежкою вже до самого низу. Брели звіриними стежинами, намагаючись триматись потрібного гребеня і не впасти в долину потоку. Так ми водили козу не одну годину, а вірніше вона нас водила, бо ми явно йшли по сліду косулі, і таки впали до води. Почали вибиратися, але було вже пізно, правда вийшли ми з лісу таки в Гребенові, причому неподалік залізничної станції, але між нами була ріка! І доволі широка та повноводна – весна ж...
Фото з Олегового мобільника
До моста особисто я брела вже на другому диханні, яке несподівно відкрилося, але лише у верній половині тіла, ноги ж були вже убиті і ледве піднімались. Коли я нарешті опустила ступні в річку, мені здалося, що вони шкварчали )).
Попередні плани одразу їхати в сторону Львова чим попало відмінили. Витягли пальник (хоч не дарма носили!) і нарешті пообідали. Була 6-а вечора. Тож вирішили чекати "мукачівку", найкращий варіант добирання (мені за постійну рекламу мали б уже як мінімум знижку на квитки зробити )). Чекати елекричку з пивом не так уже й сумно, навіть навпаки, час пролетів непомітно. І ще непомітніше він пролетів вже у потязі, Львів наблизився невідворотно, але гори нас не відпустили ).
|