Наступного дня у планах було озеро у "Чорній горі" поблизу Виноградова. Дуже приємне місце - окрім самого озера, гарного і чистого, там пропонують ще кілька видів розваг, ну і звичайно їсти-пити тощо. Чорної гори там немає, але є фотогенічний кар'єр з одного боку озера, а з іншого - через дорогу - тече Тиса, дуже широка у цьому місці.

Там ми провели цілий день. Руту з води було вийняти неймовірно важко, вона б там сиділа цілий день - і пірнала б, і з гірки каталась, і плавала, і просто сиділа, але у воді. Мені доводилося її пасти, бо "загін" для дітей був окремо, а ми поселилися в тіні великого дерева трохи на відстані від того місця. Самій товктися там з масою дітей та їх батьків мені не посміхалося, хоча пару разів з'їхати з гірки - то святе. ) Але переважно я стирчала поряд на березі і гріла вухо.

Увечері повернулися у Бене, і того вечора були посиділки з господарями та батьками Даші, і вином звісно. А ще була гроза - дуже гарна і потужна, з громовицею і зливою, стало так свіжо - нарешті! Вирубило світло, але діти все одно не розходились, довелося після 12-ї ночі їх розганяти. Спали без сновидінь, навіть не чули, що вночі знову була гроза. Зате над ранок я почула хряцання дверей. То збиралася за кордон одна сім'я з мешканців готелю. Була 5.30, і заснути більше не вдалося.

Напередодні ввечері вони приїхали доволі пізно, якраз перед грозою, і там було два хлопця, приблизно ровесники наших дівчат, тож діти розважалися по повній. Бо на подвір'ї був батут, а ще був Мьорфі - 7-місячна московська сторожова, яка теж хотіла двіжу. )

Вранці нас чекало Мукачево. Довелося йому трохи зачекати, але ми таки приїхали, акурат з електропотягом "Львів-Мукачево", з якого мав зійти родич Володі, і далі наші дороги розходилися на кілька годин. Ми з Рутою пішли гуляти і розважатися як можемо, поки наші супутники не вирішать свої справи.

Мукачево виявилося симпатичним містечком на фоні гір, як і Хуст, навіть іще кращим. Нам сподобалось, а Рута сказала, що могла би навіть тут жити. Ми обійшли весь центр і прилеглі вулиці, у замок Паланок не пішли, бо вже були там раніше. Натомість спустились до ріки Латориці, прогулялися парком, знайшли чебуречну прямо на набережній - я такі місця люблю. Тож я присіла там з пивом, а Рута біля ріки плела вінок, який потім пустила по воді.

Там з нами зазнайомився місцевий житель, трохи розповів всякого і провів до жіночого монастиря на горі біля ріки, звідки відкривався гарний вигляд на місто. Раніше у мене була думка поїхати ще у Чинадієво, але на березі ріки було так ліниво і повільно, що активну діяльність розгортати не хотілося. Тож ми погуляли територією монастиря і спустились назад до ріки, де нас і підібрав на своєму авто Володя. Чинадієво залишили на наступний раз.

Пам'ятник повені 1998 р.*

Дорога додому була несподівано легкою, навіть не зважаючи на заїзд у Ходорів до Володіних родичів. А може й тому також - там нас гостинно зустріли, і після перепочинку останній шматок дороги взагалі видався якимось непомітним. Рута вдруге дочитала книгу, що взяла в дорогу, і вже перед Львовом мирно заснула з почуттям виконаного обов'язку.

* Повінь на Закарпатті 1998 року — стихійне лихо, що сталося восени 1998 року в Закарпатській області. Початком трагедії стали інтенсивні дощі 3-5 листопада. Вийшли з берегів ріки Тиса, Теребля, Тересва, Боржава, Латориця та інші, які підтопили майже 120 населених пунктів. У зоні стихійного лиха опинилося близько 350 тисяч людей — майже третина населення області...