Зупинились у симпатичному будинку (готель "Скеля", якщо не помиляюсь) поряд з "Вежою ведмежою", відомою мені заочно по мотузковим лазанкам та іншим розвагам для дорослих і дітей... Знаходиться все це діло у Волосянці, що за Славським, неподалік гірськолижного витягу "Захар Беркут" (крісельна канатна дорога), де ми з Рутою встигли побувати вже двічі, але взимку.
Субота, надвечір*я Рута знайшла котика Песик знайшов котика ) Котик знайшов схованку )))
Забава у розпалі
Вечір, "переселення" у хату
Субота вийшла якимось важким днем, який закінчився банальною попойкою. Розповідати особливо нічого. А от неділя порадувала ).
Із самого ранку ми з Рутою залишили нашого тата у номері "зализувати рани", а самі пішли на екскурсію. Рута дуже хотіла на лазанку потрапити, тож ми пішли ніби її шукати ). Спочатку облазили пейнтбольний майданчик, а потім подалися до "Ведмежої вежі".
Ранок у готелі Прогулянка
Майданчик для пейнтболу Дорога до готелю "Вежа ведмежа"
Я була вражена – Європа тобі і все! ) Протягом години ми облазили все, що змогли, і втішені подалися до "нашої хати".
Територія готелю вражає, у тому числі – увагою до деталей...
Тут живуть кролики, трішки курей, коза, вівця і баран
Не встигла мама попити кави, як доця знову забажала гуляти. Я вирішила пройтися в сторону гори Зворець, до витягу "Захар Беркут". Тут якраз і група ентузіастів-собутильників теж вийшла провітритись. Рута дуже прагнула хоч якоїсь компанії (оскільки цього разу дитячої компанії у неї не було), тож ми мусили їх доганяти. Біля витягу стало ясно, що ніхто, окрім нас з Рутою, кататись 50 хв вгору не бажає. Але ми не здалися ). Більше того, заманили за собою іще пані Дару, найстаршу у компанії людину, і як виявилося – найсміливішу. Тож вона їхала на витязі за нами. А решта компанії йшла стежкою внизу, і як згодом виявилося – йшла недовго ).
Покидаємо "Вежу" На підйомнику "Захар Беркут"
Ближче до верху ми з Рутою дуже змерзли і тулились одна до одної як снігурі. На горі одразу побігли в ресторан пити гарячі чаї. П. Дара ні разу не змерзла, тож пішла гуляти, а потім зайшла за нами і запропонувала вийти, власне, на Високий Верх, бо "кріселка" витягає лише на меншу вершину – Зворець. Там ми зробили фото напам*ять і подались униз, бо таки сильний вітер дув на верхотурі. П. Дара – на витязі, ми з Рутою – "одинадцятим" номером, тобто пішака, бо вдруге примерзати до крісла щось не хотілось.
Рута й п. Дара на верхотурі, вершина Високий Верх (1242 м, інші назви – Писана (від джерела Писана Криниця на північному схилі гори), Захар Беркут)
Але і тут я не шукала легких шляхів, тобто саме їх шукала... Одним словом, вирішила не вести дитину стрімко униз, а піти відрогом гори, щоб потім траверсом повернутись на потрібну стежку (у наявності траверсу я не сумнівалась, адже гора ходжена-переходжена), але чомусь не пішла вже знайомим по попередніх поїздках правим відрогом, а понесло мене вліво...
Спочатку все було непогано, потім почалися хащі й бурелом, а коли ми вийшли на траверс – тут узагалі торба: болото, калабані... Руту доводилось місцями переносити, наші угги перетворились у мочалки... Коли з*явився просвіт у лісі, і я побачила нашу стежину, то дуже враділа, але теж недовго тішилась. Стежина дуже стрімка і слизька, довелося шаритись травою, я попереду, Рута позаду спирається на мою руку. Нам стало дуже жарко (хоч зігрілись на славу!)), ми пороздягались, сонце пече, ноги вже ніякі, йдемо на автопілоті, в результаті загубили Рутин шалик, що я помітила аж у готелі.
Моя дитина була просто молодцем, я за неї горда, вона мужньо перенесла цей доволі важкий (як фізично, так і психологічно) спуск з гори, і навіть не жалілась.
Рута перед спуском Рута вже майже унизу ) Відхідняк Пані Дара на витязі
Коли ми приплентались в готель, п. Дара вже обідала. Всі решта обідали вже давно, столи винесли надвір, було дуже класно.
Надвечір, вже у стадії очікування автобуса додому, нам ще повезло побачити лазанку в дії – якась компанія замовила собі ту розвагу, а заодно і нас розважила.
Отакі класні пригоди трапились цього разу на корпоративі. Побільше б таких! )