5 листопада – Львів-Красник-колиба

До Франика бусом допхалися вчасно, причому повезло, що він заїхав на залізничний вокзал. Бо тепер така неприємна ситуація, що автобуси зі Львова прибувають на 2-у автостанцію, що на виїзді з міста, а буси в гори їдуть всі з вокзалу. Тож ми встигали на обіцяний в неті автобус об 11.07. Але його не виявилося, наступний же за розкладом з того ж джерела в неті мав бути майже о 13 год. Ми трохи понервували, розглядали варіанти змін у маршруті, але тут намалювався якийсь бус о 12 год. Висновок: всі розклади в неті до одного місця.

В Ільцях були дофіга пізно, щось мені видавалося, що туди швидше можна добратися... 15 год, а ще годину топати Красником, потім ще зо 3 год до наміченої колиби, тобто на місці будемо вже затемно. Трохи переживала, чи побачу у темряві хату, котра десь внизу полонини. До того ж я там ще не була, без поняття, що там як...

Та все склалося інакше. До місця старту нас підвіз місцевий дяк Василь, женихався всю дорогу, але таки допоміг нам - і дорогу  показав, і колибу нагорі, і годину часу виграли, не йшли через все село пішки.

Майже одразу, на початку маршруту, виникла дилема, як підніматися: маркування йшло якоюсь підозрілою стежкою вбік, вліво, а хата - он вона, вгорі прямо над нами. Чуйка підказувала йти стежкою вгору, але от воно - маркування... Трохи потопталися і пішли маркованою дорогою, бо різне буває, до того ж з нами Ліон, який ледве оправився від проблем з ногою, та й стемніє скоро, а маркування вселяє надію у різних підозрілих ситуаціях. 

Дорога виявилася підло-зрадницька, довга й занудна, хоча й з краєвидами, але мені видається, що якби пішли прямо - прийшли би набагато швидше. А колиба виявилася не та, що я намітила, хоча ця підозра у мене з'явилася, одразу як я її побачила - надто близько до села. Були там за 2 години, якраз почало темніти. Я навіть не заїкалася про те, щоб іти далі - було очевидно, що Володя й Ліон не погодяться. До того ж, як я вже згадувала - я не знала точно, що нас чекає у наступній колибі, і чи взагалі знайду її у темряві. Про всяк випадок тягнула з собою намет...

Внизу село Красник                                                                        Чекаємо на вечерю

Зоряне небо біля 7-ї вечора                                                                                           Вогні Верховини й Красника

Отож, колиб тут було навіть дві, але одна у плачевному стані, друга у кращому, хоча теж не фонтан, особливо всередині. Але "парадний" вхід справляв враження. Окремо є вхід у кімнатку з нарами, де влаштувався Володя. Я, на правах жіночої статі і провідника, присвоїла собі місце біля вогню, Ліон облаштував собі лежанку біля столу. Стемніло враз, одразу висипали зорі. Ми кілька разів виходили надвір втикати у них, навіть вночі. Окрім Ведмедиць і Касіопеї, віднайшли Тільця, Близнюків, Оріона, Лебедя. Володя пожартував про Альдебаран - знайшли і його, і навіть Бетельгейзе! :)

Спати лягли дуже рано, і встали до схід сонця. Зробили сніданок, витягли стіл на "терасу" і тішились ранковою красою. Досить рано вийшли на маршрут, і правильно зробили...

Сніданок

6 листопада – Кострич-Закукул

Незабаром дійшли до місця, де пару років тому ночували ми з Вікою, Ліоновою дружиною (http://mijmaliuk.ucoz.ua/load/relaks_na_kostrichi/1-1-0-23). Звідти пішли траверсом і десь за півтори години дійшли до колиби під Кострицею (1512 м), де я планувала першу ночівлю. Колиба виявилась дуже класною, тепер хочу туди ночувати. :)

Володя на фоні Чорногори                                                            Смотрич, Піп Іван і Вухатий Камінь 

Колиба під Кострицею                                                                    Говерла й Петрос

Продовжили йти траверсом, який за годину, а може й дві (хто б то рахував, коли поряд з тобою всю дорогу Чорногора як на долоні!) вивів нас на роздоріжжя між вершиною Кострич (1544 м) і стежкою на Чорногору (на Шпиці). На Кострич не заходили (там 300 м всього було, але час підтискав), пішли далі хребтом до вершини Кострича (1586 м). Там зустріли двох чоловіків з Франика, вони підтвердили, що на полонині Веснарка є класна колиба - там я планувала обід.

Колиба на Веснарці

До тої колиби спустилися, бо я спустилася - мої супутники не горіли бажанням падати з хребта, але я мусила її побачити. Заодно таки пообідали. Світило й пригрівало сонце, навколо все було як у казці, але настрій був зіпсутий - у Ліона розболілася нога, і без слів стало ясно, що на Кукул він уже не підніметься, особливо після затяжного спуску на Завоєля.

Спускалися довго, нудно, місцями небезпечно - у тіньових вологих місцях стежка була покрита кригою, тим більше що остання частина спуску пролягала потоком Озірний, котрий впадає у Прут.

Прут мені довелося переходити вбрід, мій вестибюлярний не залишав мені шансу на балансування вузькою мокрою колодою, а до моста не було часу пхатися. Ноги заломило так, що довелося з останніх сил зціпити зуби, кричала уже на протилежному березі. Вода біля нуля, навколо крижаний сніг, причому коли по ньому йшли, він ламався зі звуком битого скла, і був дуже гарний. :)

Ріка Прут

Тут, біля КПП Завоєля ми попрощалися з Ліоном, котрий знявся з маршруту і мав сьогодні ще шанс добратися до Львова. А ми з Володею мали шанс видертися на полонину Закукул, тож ломанулися майже не розбираючи дороги, була 16 год, скоро буде темно, а у лісі буде темно вже за 1 годину.

Доволі швидко підкралася паніка - толкової стежки немає і вже ось-ось буде неможливо щось розібрати через темряву. Володя пропонує повернутися - я в пєчалі. Випросила 15 хв на розрулювання ситуації. І мені повезло! Десь якраз за 15-20 хвилин ми вибралися на маркований траверс, якраз стемніло. Я просто погнала вперед, щоб пошвидше вияснити, куди ж нас той траверс заведе, тобто не те, щоб було багато варіантів, але завжди хочеться бути впевненим.

Перша радість була, коли я на виході з лісу побачила вдалині якусь будову, хлів для худоби, отже є й хата. Колиба була трохи нижче, тулилась до лісу, як і переважна більшість. Остаточно я возрадувалась, коли колиба виявилась незачиненою і в хорошому стані - евріка! ми це зробили, менше, ніж за дві години додибали від Завоєлі до хати на Закукулі. На полонині було дуже холодно, а я в мокрій від поту футболці, до того ж в лісі нахапалась ротом холодного повітря (як риба) і відчувала, що маю горло. :)) Закралась навіть підозра, що невже захворію - такого ще у горах не траплялось...

Одразу прийняли "на грудь", і мені якось не туди пішло, не на користь. Варто було все ж із чаю почати. Але ситуацію виправила - наїлася й напилася чаю мало не насильно. Цього вечора я вже зірками довго не милувалась, одразу по вечері занурилась у спальник, і мене більше нічого не обходило до самого сходу сонця. Добре, що витяжка у цій хаті була відмінною, бо у попередній трохи чадило (вогонь відкритий, дірка у стелі - так звана курна хата). А тут заснула у свіжому повітрі під приємне потріскування ватри...

7 листопада – Кукул-Ворохта

Вранці знову зустріла сонце. У горах це у мене своєрідний ритуал - по можливості проводжаю і зустрічаю сонце. Володю не будила, схоже, що вночі він мерз і не виспався. А треба було розбудити. В результаті ми вийшли дуже пізно, як на те, щоб сьогодні ввечері бути у Львові, вже минуло 10.30.

Говерла у "чепчику" перед сходом сонця

Закукульська колиба

Піднялися на вершину Кукул (1542 м). Пішли далі по хребту, вітаючись із прикордонними стовпчиками - люблю їх, я вже не раз казала. :) Надибали двох "чорних археологів", що рилися в редутах, і помітили внизу на траверсі двох туристів - оце і всі люди на хребті. Таке мене завжди тішить, чим менше - тим краще.

Хребет Кукул

На фоні Петроса                                                                             Вершина Кукул

Йти Кукулом - одне задоволення, але коли не поспішаєш. У мене от рідко виходить не поспішати. :( Коли за дві години дійшли до повороту на полонину Григорівка, яку я сподівалась цього разу відвідати, було зрозуміло, що на це вже немає часу. Особливо, якщо врахувати, що я хотіла спуститися новою стежкою, якою ще не ходила. На карті її початок був позначений якраз навпроти полонини Григорівка...

Годину ми шарилися навкруги у пошуках тої стежки, і все безрезультатно. Але на викрутаси часу вже не було, тож пішли козячими стежульками, тримаючи вірний напрямок. Благо, що погода поки що дозволяла, хоч уже почала мінятися - захмарилося. Невдовзі надибали на стежину пастухів, марковану зарубками на деревах, дуже їй втішилися, і якийсь час вона нас виручала.

Все йшло добре, поки ми не вийшли на гарну широку дорогу, що явно траверсувала, от тільки що? Ну може, не таку вже й гарну, болота там трохи було захляпатись, але широку і чітку, і страшенно довгу і нудну. А ще нам здавалося, що вона веде нас у сторону станції Вороненка, а нам треба у Ворохту пошвидше. Але вибору не було, йшли нею.

Вийшли досить вдало, біля моста у Ворохті. Довелося ще правда більше години гуляти Ворохтою, поки дійшли до зупинки автобуса, котрий мав приїхати ось-ось. Через це "ось-ось" ми не ризикнули ні перевзутися, ні перекусити, щоб не пропустити бус. Я почувалася паскудно - вже було ясно, що таки захворіла, але все одно була задоволена - похід був результативний, а місцями просто суперський.

Віадук у Ворохті

Ворохта

Обідали в автобусі. У Франківську нас чекав дощ і звістка про автобус до Львова, що має прибути на залізничний вокзал о 19.10, тобто не доведеться їхати на АС-2 - ура! Ми ще встигли випити на вулиці чайок, у темряві під дощем, і автобус таки приїхав - чудо! До Львова в основному спали.