Один мій гірський товариш зібрався у далекі-далекі краї, назавжди. І от настав час нашого останнього спільного походу (може ще й підемо колись разом, але то невідомо). Маршрут був обраний класичний, в основному через те, щоб показати мені маловідомі й малопомітні стежки в Сколівських Бескидах. Невідомо, коли, і чи взагалі доведеться, ще мені ними блукати, оскільки знайти бажаючих дертися лісовими заростями по маловідомих «небрендових» горах і маршрутах буде непросто. 

Отже, черговий Ключ-Зелемінь+Кіндрат. 

Мукачівка, кава, сон, канапки. Початок маршруту біля пам’ятника «гуцулам, які москаля стережуть» (так у народі називають пам’ятник радянської доби при в’їзді у Сколе, що зображає радянського воїна, а за/над ним двох гуцулів із трембітами). Наступний пункт – турбаза, звідки починається підйом. І далі петляння стежинками і без, головне щоб в загальному таки йти вгору.

Виїзд (в*їзд) зі Сколе                                        Скелі Довбуша (видно Відьму, Основняк і Одинець)                     Осіння краса  

По дорозі бачили вдалині скелі Довбуша, як у віконці зі смерек.

На Ключі пообідали. Неспішно рушили далі вже знайомою і доволі простою дорогою. Перехід з Ключа на Зелемінь не є складним в орієнтуванні. Доволі швидко стали натрапляти на сніг, небагато, але є, і вже буде до весни.

Початок підйому на Набивки, Ключ уже й не видно

Коли виходиш на Набивки – то вже майже на місці. На хребті нас чекало західне сонце, щоб попрощатись до ранку. Провели його у люлю і поскакали на місце стоянки, щоб іще засвітло зробити все необхідне.

Встигнемо чи ні                                                                                     Встигли                                                               Місяць над Зелемінем

Коли наш табір вже було розбито: намет стояв, вогонь горів, ковбаска шкварчала, а зупа булькала – настав час страшних історій на ніч. За тими історіями не помітили, як настала ніч, чай вже випито, а вогонь догорає. Довелось іти спати.

Наступного ранку доволі швиденько (як для нас) зібрались, бо попереду чекав пошук перемички між Зелем’янкою і Матахиним. Непроста це справа – скажу вам! Бродиш зигзагами по синусоїді, за градієнтом і азимутом, головне – не піти назад )). Раз горбок, два – горбок… Нарешті вийшли на лісовозну дорогу, трохи по ній, а далі між деревами різко вгору дерлися на хребет. От ми й на Матахині, прямісінько на вершині, де якісь «добрі» люди повалили стовпчик.

                                  Саламандра               Слід ведмедя                Кіндрат

Потім приємна пробіжка хребтом через поляни з «лопухами», котрі вже лягли і перешкод не чинили. Підйом, спуск, ще підйом, і ми на Кіндраті. З нього дорога у Тухлю доволі проста, треба лише слідкувати, щоб не потягнуло вліво, бо опинишся у Либохорі.

Час у нас ще був, навіть багато часу, і навіть сонце ще не сіло. Тож було вирішено повечеряти на горбі над Тухлею. Вже по відпрацьованій попередніми спільними походами схемі Діма поскакав униз по воду (а на цей раз і по пиво, ще й їдла всякого у Тухлі прихопив, і касирці гроші на квитки залишив )), а я тим часом натягала дрів і розпалила вогонь.

Наша стоянка над Тухлею                                                                     Вечірній чай

Посиділи на славу. Поки накрили поляну, вже стемніло. За балачками і поїданням-попиванням час пролетів безсовісно швидко. І не встигла я помилуватись місяцем і зорями, як Діма каже: «Підйом, за півгодини електричка!» Оце облом був – після такої розслабухи швидко нестися вниз на станцію. Збадьорює, однако.

Мукачівка, сон.

Прощавай, друже!